Запропастилася моя пісня у брязкоті власних кайдан. Йду я, а ведуть мене мої судді, усі скляні, і один одного подібні. Ниють оголені ступні, тремтять мозолисті руки. А ці чолов'яги все мовчать, зиркають на мене з-під своїх кашкетів, пускають свої кублі диму і цокають своїми медалями на грудях, гордо і докірливо.
Чарівний світанок, а серце скніє так, неначе враз і зірветься і побіжить: сосни, тополя – одвічні мудреці царства лісного, і дуб їм могутній до ролі дозорець, ось потоптані лілеї, а ось роздіта кульбаба танцює на вітру, а там сонцецвіт за юною березкою ховається, один лиш пелюсток видніється. І все це я залишу? А де набратись мені мужності, о дивні музи усмирення? Де ж блукаєте ви?
Трохи самотня я у цей день, а він хмурий, байдужий – бездоганний, та ніби не мені, і не для мене, ніби є хтось важливіший. Та чорнота, яка живе в мені, чи вона причина? Чи ноша ця мені до снаги? Усю дрижаки роздирають, і сльози незабаром польются. Так мені не хочеться йти.
Молюсь, та марно, все зелене вже бліде на вид, не манить, а небо духоті подібне. Вже роздерті стопи до крові, а руки, гнилим ганчір'ям, хитаються врізнобіч. Біль, туга – останні мої товариші.
А ось і місце мого уходу. І люди заворожені зирять, хто під церквою, хто під будинками, чудні, смішні і жорстокі. Очі – мудрі та вільні – білі цятки уже на фоні ночі, мене нанизують, мене їдять, п'ють, знищують.
І піднімає він вогонь над головою, встромляє в суху траву, відходить у тінь. А в мене ні крику, ні голосу, язик німий. Тільки зіниці пусті, але бачать, тьмяні, густі й прозорі обличчя, що зі мною піддаті полум'ю. Голова висить моя, без вік, без волосся, без шкіри, та лише б не знати моєї чорноти.
