Від Ніколая батьки відмовились від нього через різний колір очей. Тому його виховує дід в селі, що далеко заховане від цивілізації.
Їх куток навіть старі люди називали Бандериним. Історія така: радянська влада називала вулиці і села своїми назвами, але цвях в тому що найближче до них село знаходилось за двадцять кілометрів, і в той час маленьке село було оточене лісом, тому 'совєти' туди просто не дістались. І тому найстаріший куток села лишився зі старою назвою.
Дітей у селі було аж десятеро: шестеро хлопців і чотири дівчинки. Всі хлопці були приблизно одного віку. Ніколай спілкувався і з хлопцями і з дівчатами, та його вважали трохи ненормальним, і близько не підходили. Він за свої тринадцять років уже звик, і часто дражнив однолітків. Дід його звісно виховував, але так вийшло що до роботи Колю загнати не можна навіть батогом. Він обов'язково примудрився тікати в поле і не вертатись до вечора. Шалапут він був ще той, але витівки його були скоріше не безглуздими, а якимись дивними: то втече вночі до залізниці за десять кілометрів, то повитягає з крил домашньої птиці пір'я і приклеївши воском до палиць стрибає з даху. Одного разу він так зламав пальця на нозі, і кілька тижнів не міг іти далі подвір'я.
Та от, одного дня він почув від сусіда що їх священник всиновив якогось хлопця. Колі стало дуже цікаво, що то за хлопець. Звісно, нічого не сказавши діду, він одразу ж побіг до хати священника, яка була біля церкви.
Там вже були інші хлопці, вони раділи, хтось з них гукнув йому:
- оо, чуєш Коль, нарешті ми з хлопцями зможем три на три! А то ти ж сам десь там лазиш, а нас п'ятеро.
Коля хотів щось відповісти, але ті вже перевели увагу на хлопця, що вийшов з хати. Хлопець був чорнявий, з волоссям до плечей, не набагато вищий за Ніколая, в фіолетовій чистій футболці та світло зелених шортах. На грудях висів невеликий дерев'яний хрестик. Хлопець впевнено дивився на них фіолетовими очима. Ніколай раптом глянув на свою тричі зашиту футболку і полатані шорти, і засоромився. Та, це тривало недовго, бо той хлопець раптом сказав:
- Всім привіт, я Фьодор, і хотів би щоб хтось показав мені ваше село та околиці, бо тепер я тут житиму.
Хлопці навперебій щось горлали, і лише Ніколай за допомогою кількох точних ударів з широкою посмішкою підійшов до хлопця і сказав:
- я Ніколай, місцевий дивак, може хай вони всі йдуть лісом?
Хлопець глянув на нього здивовано, а потім розсміявся.
- справді, хай поки йдуть лісом. Покажеш село?
- Ходімо.
Коля пішов у напрямку сільмагу.
- Ось, це наше райське місце, бо раз на місяць сюди завозять великі тверді пряники, по 10 гривень. О, до речі,- почав ритись в кишені, нарешті знайшов половину пряника і простягнув Феді.- хочеш? Вчора купив.
Федя усміхнувшись прийняв пряник і одразу спробував відкусити.
- хееей, чого це він такий твердий?!- з розчарування в скрикнув. Коля від душі засміявся.
- я ж казав що це тверді пряники. Більше в селі в нас цікавого майже нема, хіба хата мого діда, яка трохи старша за нього.
- А в вас є ліс?
- ображаєш. Тільки туди треба йти через поле, а за це часто сварять. Звісно, якщо хочеш підемо, але може влетіти.
Коля намагався його відмовити, але той вже крокував у бік поля.
- ну добре.- все ж хлопець зрадів, він любив ходити в поле.
Коля йшов попереду, розсуваючи кукурудзяне листя. А Федір мовчки слідував за ним. Йти було від сили хвилин десять.
Нарешті передній розсунув останнє листя і пропустив Федю в перед. В лісі було світло. Зараз, на грані осені погода була все ще тепла і сонце світило у всю силу. Поміж кронами сосен пробивалися промені, і надавали лісу якусь казкову атмосферу. Тихий шелест хвої під ногами і шурхіт від лапок пробігаючих мимо білочок.
- Ого, круто в вас тут...
- ага. А, до речі, хочеш покажу своє улюблене місце?
-О! Давай!- на його обличчя зійшла широка посмішка. Колі це здалось дуже милим, і він також усміхнувся. Потім обернувся в напрямку найгустішої частини бору. Відгорнувши кілька гілок і забравши копичку сіна він показав знаком, щоб Федір пройшов між кущами. Коли той зайшов, він нахилившись також проліз між гілками і акуратно замаскувавши вхід обернувся. Ніколай засміявся з обличчя нового друга. Очі округлились і стали завбільшки з яблука. Він здається хотів щось сказати, але не міг і слова склеїти. Нарешті спромігся:
- Ого! Це ти сам зробив? Чи так і було?
- Я лише трохи очистив від бур'янів.
- тут дуже гарно...
Що гарно, то гарно. Невеличка галявина з маленьким але глибоким озерцем. Промені пробивались через гілля дерев і можна було побачити кожен промінчик окремо. Озеро пропускало промінці в глибину через гладеньку поверхню. А в повітрі витав запах хвої.
На краю галявини стояв залізний ящик замаскований сіном і сухими кущами. Коля підійшов до того ящика і відкривши щось звідти дістав. Це було чисте зелене рядно. Він постелив його не землю біля самої води.
- сідай, Федю. Любиш вдивлятись в прозорінь води?
-Обожнюю!- Федір сів біля Колі і задивився на водну гладь. Кілька хвилин просиділи в тиші, і тоді Коля тихо запитав:
- А ти звідки?
Обличчя Фьодора посмутніло, але він все ж відповів:
- я з Донеччини, мене виховувала бабуся, але коли почалась війна, вона дуже підтримувала росіян. Та коли вони окупували наше село, вона загинула першою...
Він відвернувся, але Коля побачив як заблищали його очі. "От же я телепень! І треба ж було мені спитати!" Він подумки картав себе, але треба якось вибиратись з ситуації. Але як? От чорт, його мозок не міг видати ніякої думки, окрім як обійняти хлопця.
Він тихо підсунувся ближче, і приобняв Фьодора.
- Вибач, будь ласка, я не хотів зачепити тебе...- от чого в житті Колі ще не було, так це ситуації з якої не можна викрутитись жартом. Тому зараз він трохи розгубився. Фьодор подивився на Колю, і усміхнувся. Очі досі блистіли.
Коля знічено відсів подалі, і знову задивився на воду поринувши в думки.
__________________________________
В мене через два дні почнеться школа, але я постараюсь випускати частини.
Не дивлячись на погане самопочуття, я все ж дописала цю частину. УРА!
Не бийте тапком, якщо мене не буде надто довго...
