Юліус жадаючий сили

Кривавий жах. Монстр породжений силою

Небо все криваво червоне. Ріки крові, відбивали цю ненаситну червоноту, що аж небо окривавлилося. Беовтійська війна, ми зіштовхнулися з пеклом, гірше навіть пекла, битва при Левктрах, на полі битви, де зараз я лежу, лежить також тисячі інших солдатів, що з нашої сторони, що зі сторони Спартанців.
Десь там, в сотні метрів від мене, продовжується боротьба, я чую звуки ударів мечів, навіть чув як різалася плоть, як ломалися кістки, і навіть те, як крапала кровь на вже витоптану траву. Десь по серед цієї кучі, вже без корисного "м'яса", яке колись мало статус великих воїнів Фіви, лежу я. Наче ще вчора, всі ми, сиділи у багаття розповідаючи історії, тренувавшись та морально готучись стати легендами, про яких будуть складати пісні та фольклори. Було ж все таки добре..
А тепер, я вже не відчуваю тіла, лежачи, як безкорислива шахматна фігура, але все ще відчуваю холод, не дивлячись на теплу кровь, яка стікала із тіла солдата спартанця, омиваючи мій торс. Як же хочеться пошвидше вмерти, коли вже, очі мої потухнуть, світло згасне, і я вже не почую ні одного звуку, який оточував мене повсюди.
Я вже лежу так хвилин з двадцять, навіть позвати нікого не можу. Сил вже не вистачає навіть на те, щоб просто вдихнути повні легені повітря. Не маючи сил це все терпіти, я стиснув очі щосили, і умовляв Бога забрати мене вже звідси. На силу із шепоту, я зміг прорвати голос і закричав:" Дайте мені вмерти, - я закашляв, плюясь кров'ю, - о Зевсе..". На більше мене не хватило. Нарешті, я відчув полегшення, і вже відчував як дух виходить з тіла, по крайній мірі так здавалося, як раптом голос, обірвав мою бажану смерть. Голос, наче витягнув мене з рук смерті, голос грубий, але спокійний, після пари не розбірливих фраз, сльозливим тоном наче, пробурмотів: "Сила.."
Від здивування, я відкрив не повністю очі, але побачив, як тіло молодого солдата, що лежав на мені, по троху встаючи, постійно повторював одну й ту саму фразу.   Підводячи очі в небо, він просив лише сили, він повторював це слово, кожну секунду, і з кожним разом вимовляв все голосніше та голосніше.
Мені було байдуже, але як же, все таки хотілося разом з ним встати, та отримати більше сил, щоб продовжити наший великий поєдинок. Якби міг хотя би підвестися, я би явно потиснув його руку, за його силу волі, навіть з такою раною.. раною, хотів промовити я, але те, що прийшлося мені побачити, протрезвило мені голову за один момент. Рана, пробита наскрізь на його животі, якимось чином заживала на моїх очах. Та й не тільки вона,а всі, навіть царапини залишенні сухим гіллям терена, пропали за лічені секунди. Я вже не розумів, що тут відбувається, може я ловлю передсмертні галюцинації, чи ми вже на Небесах, а може він не був поранений, а все це, що було раніше, було всього навсього, видінням призваного больовим шоком? Хай там як, але я розумів, що переді мною, вже явно не просто людина, не просто воїн. Це благословення, напевно Зевс все таки почув його слова, його бажання продовжувати поєдинок, не дивлячись, на вже соромну поразку, що тільки но трапилася з його сторони.
Коли він все таки нарешті встав, повернувшись до мене, він потягнув свою руку до мого тіла. Я злякався, закриваючи очі, як мала дитина, яка злякалася великого дворового пса, промовивши: "Не вбивай..". Я не зразу зрозумів, наскільки низько я поступив зі своїми павшими товаришами, попросивши пощади,у цього хоть і вибраного Небесами, але все одно гадського спартанця. Він продвинув руку мені під спину, а я зжався ще більше від страху, очікуючи, як моє серце, зараз виявиться у його руках. Проте, я нічого не відчув, а він витягнув з під мого тіла, незвичний, довгий меч, виконаний із небаченого раніше мною сплаву, синьої як нічне небо сталі. На тому ж мечі я побачив сузір'я Оріона, в вигляді печатки, якогось не відомого мені коваля.
Меч цей, як магія, манив мій погляд лише на себе, та не відводячи очей, я не звернув уваги, як він насправді змахує ним, в мою сторону.  Зібравши знову трохи повітря в легені, я на силу мовив "стій". Та він й зупинився.
– Мені й так лишилося трохи. Дай насолодитися красою твого меча, твоєю майстерністю, дай дізнатися чому Зевс вибрав саме тебе.
Неловка тишина та через секунду послідувала відповідь:
– Я б і не зміг, тебе добити.. насолоджуйся..
Не встиг він домовити до кінця фразу, як в його грудну клітину, потрапляє стріла, і він знову падає на моє, побите битвою тілом.
Через мить, я почув знайомий голос.
Це був мій друг, Деметрій, з яким ми пройшли не одну битву.
Відкинувши тіло молодого спартанця, він припідняв мене з посмішкою на обличчі, та промовив:
- Який же я радий, що ти живий Перікл, як же я вчасно підійшов..
- Деметрій, забери..
Не встиг і я закінчити фразу, як теж впав, втративши свідомість.
В себе прийшов я, коли вже все закінчилося. Я лежав в палатці медика, десь в якомусь забутому хуторі. Першим що я попросив, це води, медсестра зразу ж мені її і дала. Зробивши всього навсього пару ковтків, я все одно вгамував спрагу, та навіть на диво, зміг припіднятися, не дивлячись на біль у спині.
– Вам краще не вставати, зараз підійде доктор, та огляне вас.
– Дівчина, де я зараз? - Прохрипів я.
– Ми в приміській території Левктраха, ви пам'ятаєте щось про те, що відбулося?
Я думав над цим питанням. Я пам'ятаю все в малих деталях, але хотілося не згадувати. Навіть забути цей жахливий день. Я пам'ятав всі звірства, і чим довше я замислювався над тими подіями, тим більше в мене починало битися серце. Я подивився на медсестру, як я зрозумів з її реакції, мертвим поглядом. Я більш ніж був впевнений, вона відчула ту саму біль, що і я, лише поглянувши мені в очі.
– Краще в очі, тих хто пройшов війну не дивитися, може і серце стати, а як нам, без таких гарних медсестер жити? - то був Деметрій, він заходив в мою палатку, разом із доктором, та підсівши до мене, промовив, - ну що ти, мертвець, ми виграли цю війну! Спарта - переможена!
Радість та посмішка на його обличчі, викликала в мене полегшення, я й сам посміхнувся, не замітивши цього.
- Деметрій, подай краще но води, - забравши радість з обличчя, я знову відчув бажання промочити горло.
Він подав чашу, але я не підніс її навіть на сантиметр до губ. Мій погляд застиг. В очі кидався синій колір дна чаши, а вода лише давала відчуття руху кольору. За секунду до моєї пам'яті повернувся образ того самого меча, що я бачив в того невідомого спартанця.
- Чуєш, Деметрій, а де ви діли тіло, того спартанця, якого ти підстрелив?
- Так то не я, його підстрелила Касіопея, а я вже просто підійшов витягнути тебе та надати допомогу.. – з не розумінням він продовжив, – а нащо тобі той вонючий спартанець?
– Діло в його зброї, його меч, він був явно не звичним, для ковалів в радіусі всіх королівств, він був викований наче богами..
– Я не звертав на це увагу, Перікл, тим більше ти же знаєш, нашу повагу до воїнів,  всіх ми ховаємо з їхньою зброєю, так ми..
– Ми робимо знак пошани Богу війни Аресу, – перебив його я, знаючи це правило, як себе рідного. Нас так то, готовили до того, що нас теж поховають в одній ямі, разом з ворогами, та зброєю, щоб Арес зміг розсудити нас,та переродити в ще більш шляхетних воїнів.
Я продовжував дивитися в чашу, і нарешті насилився випити води. Передавши чашу назад, я влігся та сказав Деметрію дати мені трохи часу на відпочинок, пообіцявши, що ввечері я завітаю на застілля.
Я заснув, а сам сон прийшов не відразу. Мені снилося, як я, сидячи поруч з Артемідою, своєю нареченою, сиджу на застіллі міста, в честь перемоги над спартою. Все проходить надзвичайно добре, море вина всіх сортів, навіть дістали простому народу той самий легендарний сорт вина, який пили лише найближчі до етнархів, враховуючи етнархів теж. Грала музика, всі співали найбільш веселі пісні, місцеві жителі розвели багаття, яке здавалося, висотою торкається самих Небес.
Як же було добре, до поки не прозвучав удар колокола. Як при похоронах, удар в дзвін, а потім ще один. Ніхто не розуміє, звідки направляється шум.
  Небо закрилося тими самими хмарами, кривавими, як і після недавньої битви. Я від переляку застиг на місці. Після почав капати дождь, але яке ж було здивування народу, коли вони зрозуміли, що це падала з небес кров. Вперше в житті я побачив мертву паніку. Весь народ відчував небачений раніше страх, але весь народ не міг навіть передати звуку паніки, навіть шепоту, настільки сильно вони застигли від видовища. І я теж.
Замітивши, як кров тече в сторону багаття, я через силу страху, повернув голову та побачив наступне. Із багаття, вийшло чудовище, розміром з людину. Я не міг його детально роздивитися, із-за сили дощу, та по силуету, явно зрозуміло було, що переді мною явно не людина. Одна рука, це величезна, як голка акації, чи спис, гарно звужений до кінця, а друга як лапа ящірки, з кігтями наче сталеві леза. Також я замітив роги, які не симетрично, виходять з його голови, в різні сторони, під різним кутом, та різними розмірами. Більше я нічого не бачив, лише те, як по трохи, ця повтора приближалась до мене, ударами лап, наче якийсь м'ячик, він відбивав людей, що були йому на зустрічі, по дорозі до мене. Принаймні мені здалося, що він, приближається саме до мене. Передвигався він надзвичайно швидко, хоча під впливом емоцій, мені здавалося це вічністю. З кожним кроком, дзвони ставали все більш і більш громкішими, а крові натекло настільки багато, що я відчував її вже біля щіколоток.
Я все ще не міг навіть думати, щоб втекти, а тіло моє набирало слабкість, так, наче вся ця кровь, лише спеціально забирала мої сили, стікаючи в його сторону. Нарешті, він відійшов на ту відстань, щоб я зміг його роздивитися повністю. І краще я би цього не бачив. Рот, ні, швидше паща, тягнулася вертикально, від лоба, до області його пупка, зуби, такі ж жахаючі, як і когті його лапи, та тіло покрите слизькими, на вигляд, маленькими наростами-щупальцями. Від шиї до торсу. Наступним, я вже побачив одне, єдине око, виглядало, воно так, наче хтось обводив купу кругів на аркуші папірусу, з поглядом як у холодного вбивці, хоча чому як, так воно і було, всіх цих людей, яких він відкинув щойно, явно отримали травми не сумісні з життям. Я це зрозумів, по хрускіту їхніх кісток та черепів, який доходив навіть через звуки цього сильного дощу.
"Ти – демон", я сам не замітив, як зміг промовити дану фразу. Буквально секунда, і він вже біля мене, його око, буквально в сантиметрах від моїх очей, і наче з середини його тіла, прозвучала фраза: " Тепер, ти точно зможеш насолодитися моєю силою." Мені  спочатку здалося, що голос його був мені знайомий, але після того, як він промовив "силою", я відразу зрозумів хто стоїть переді мною. Той самий спартанець, здавалося вибраний, богами, цілований Зевсом, насправді опинився вибраний пеклом, самим Еврином. Тепер мене охоплював не страх, а відчай, тепер це явно мій кінець.
Раптом він бере мою голову, на повертає, до моєї дружини, і через секунду тягне її голову з такою силою та швидкістю, що вириває разом з головою хребет. Від відчаю мене знудило, і я впав. Він перейшов на Деметрія та Касіопею. Двоїм він вирвав серце, а капітана нашого, з відстані декількох метрів, він розрізав пополам, просто махнувши своєю голкоподібною кінцівкою, як посохом, направленим в його сторону. Він продовжив своє буйство, а я продовжував лежати в річці крові та своїй нудоті, і спостерігати за ним. Мій розум відключився, вже не розуміючи, де я находжуся. Кров вже достатньо піднялася щоб закрити мої очі, та я зміг перестати бачити це жахіття. Нарешті це сталося, я вдихнув останній ковток повітря, та закрив очі, як раптом я прокидаюся по серед своєї палатки.
Холодний піт, стікав з мого тіла так, що постіль вся промокла. Моє дихання було збите, а я вів себе так, наче мене зараз спалять живцем.
До мене підійшла медсестра:
– З вами все добре? Я зараз же покличу лікаря, – вона промовила та відразу покинула мене, але я вчасно підхватив її руку.
– Позвіть Деметрія, мені треба з ним поговорити! – панічним, підвищеним тоном я промовив їй.
– Його вже немає, вже як пару годин точно, – на її обличчі виднілося непорозуміння та хвилювання, – давайте я краще позову старшого?
– Не треба, мені просто приснився кошмар. Самий звичайний.
– Такий воїн, пережив війну, якось не віриться, що вас зачіпають кошмари.
Я глянув на неї, з відчуттям наче вона мене засміює, хоче легенький смішок це визвало і у мене.
– Хах, добре, проведіть мене краще до туалету.
Вона погодилася і вивела мене на вулицю, тнувши пальцем на стару, дерев'яну будку, яка стояла в двадцяти метрах від мене. Зайшовши в середину, та прийнявшись справляти свою нужду, я почав автоматично згадувати всі події кошмару.
Потрібно повернутися, та знайти те поховання, поки не настав вечір. Я хочу переконатися, що він точно мертвий. Я знову вспомнив його надзвичайно гарний меч. Все таки тепер, під впливом красоти, я хотів вже не так переконатися в його смерті, як забрати цей меч собі, не дивлячись на гнів Ареса.
Вийшовши з туалету, я попитав в місцевих жителів, де тут поховання після нещодавньої битви, та за плату в пару срібних монет, один старий погодився дати коня, для пересування. Без роздуму, я просунув ті нещасні копійки, та незважаючи на біль в спині, яка до сих пір свердлила мене, моментально запригнув та поскакав на те саме місце. Як я зрозумів, воно в двух кілометрах від хутора.
Та чим ближче я ставав до мети, тим більше серце моє заливалося переживаннями та страхом. А якщо цей урод буде там? Ця думка постійно охоплювала мене так, що в середині все тиснуло, але я ні разу, навіть не подумав зупинятися.
Я прискакав. Переді мною постала куча свіжої землі, камінь з написом, про пам'ять про побратимів, та ті самі криваві сліди битви навколо поховання.
Я спустився на землю, та почав підходити до могили. Та щось здавалося мені не так.  Збоку земля була не рівномірною, навіть не дивлячись на те, що земля не встигла всістися, збоку все одно сильно виділялася. Я спочатку пришвидшив темп, а потім згадавши про сон моментально зупинився, але допитливість все таки перемогла, і я знову зірвався з місця і побіг. Я очікував на цей результат. Переді мною пустота. Точніше нора, метрів п'ять в глибину. Можливо, це були всього навсього голодні собаки чи вовки, лисиці або другі хижі звірі, але я навіть не думав туди спускатися. Я стояв. На диво, вже вечеріло, сонце з хвилини на хвилину зайде, а звуку навіть одного цвіркуна чи цикади не було навіть почуто. Я простояв так з хвилин десять. І в вуха, десь з далечинни я почув той самий дзвін. Він був занадто далеко щоб зрозуміти звідки він, але мені вистачило повернути голову в сторону міста, даби зрозуміти, що зараз буде. Над ним, я побачив ті самі хмари, які чомусь закручувалися в середині, наче при урагані. Я впав на коліна, розуміючи, що я кинув своїх товаришів, замість того, щоб встигнути їх врятувати. По моїм щокам пішли сльози, а я тихо лишився собі на цьому самому місці аж до світанку. Я не спав, далекий дзвін не давав. Навіть на таку відстань, мені вдавалося чути крики тих, хто попався йому під руку. Хоча хіба то була рука?..
Десь після сходу сонця, всі ті хмари зникли, а дзвін я більше не чув. Мене підібрав мандрівник, який їхав в сторону Афін, і я вийшов вже в наступному, після Левктраха місті. Через пару днів до мене дійшли слухи, що весь народ який перебував в Левктрахі трагічно загинув, з самими жахливими смертями, які можна уявити. Цей гад, не пощадив навіть дітей. Я не витримав всього цього, мені не могли допомогти навіть найкращі філософи, яких я зустрічав, ніхто не вірив в мої слова, мене вважали божевільним, так я і зірвався на спиртне, після чого, я в решті решт, вирішив покінчити з собою. Я обов'язково потраплю в пекло. Мені, за мою боягузливість - саме там і місце.