Нічні жахіття

...

Хто б міг подумати, що вулиці Лофу, які радушно їх зустріли, так швидко заповнються ароматом крові та страху. Довгоживучі давно розбіглися. Або їх забрали. Втім, це не мало значення. Вулиці були порожні, за винятком нього та кількох борисінців, що стояли навкруги.

І лиса, якого поспішно вели геть.
— Цзяо.

Вороненяту перекрили дорогу парочка високих вовків, змушуючи задерти голову. Він стиснув щелепи і відступив на крок. Усього крок, що відділяв його від темряви, але замість бажаного небуття наткнувся на широкі груди. Кільце звузилося занадто сильно, від чого Моцзе поспішно дістав клинок, а вовки задоволено рикнули собі. Мабуть, в очікуванні непоганого перекусу.

Задній смикнувся. Його кігтиста лапа була близька до того, щоб знести розвіднику яоцінського генерала голову, якби не клинок, лезо якого увійшло в чужу долоню по руків’я, а за ним і нога, що коліном протаранила борисінця в живіт.
— У мене немає часу, — шикнув попелястий, пробігаючи по них швидким поглядом, перш ніж спрямувати убік. Лиса там вже не було.
— Який зухвалий, — пролунало над одним вухом.
— Нахабний, — над іншим.

Дзвін. Дзвін. І ще дзвін. Битва почала лише набирати обертів. Вовки і не планували втомлюватися, а на тілі Моцзе ставало дедалі більше подряпин. Кров прикрашала землю. Її ж покривав і піт.

Воронятко прикрилося від чергового замаху. Очі шалено бігали по оточенню в пошуках лазівки. Хоча б однієї. Йому було б досить дрібної щілинки, але борисінці не переставали тиснути. Він знову відбився від чужих пазурів, що боляче слуху задзвеніли по металу.

Відскочив на крок, уникаючи нового удару, але різко зупинився. Біль скував його тіло. Сильніше, ніж від розсіченої шкіри на кінцівках.

Клинок випав з рук; пальці, скручені в судомах, накрили бік. Такий гарячий і до огиди мокрий. Моцзе й не помітив, як звалився навколішки.
— Цзяо... я не...— губи хапали повітря. Вороненя притискало роздерту плоть, не в змозі більше на чомусь зосередитися. А борисінці продовжували звужувати коло.

Якби він був трохи уважніше…

Моцзе через втому підняв повіки. Холодний піт стікав по скронях. Він у чистій затишній кімнаті. Далеко від того жаху. Далеко від місця, де прирік товариша на життя у вічній темряві.

Повіки опустилися назад. Картинка така ж чітка. Неприємно чітка, наче він бачив це все не тижнями, а всього кількома годинами раніше.