У мене все нормально

Початок

Я прокинулася одного ранку з відчуттям, що світ більше не має кольорів. Ті самі речі, які ще вчора здавались важливими, сьогодні втратили сенс. Життя, ніби кіноплівка, зупинилося на одному кадрі — і цей кадр був порожнім. 

Так почалась депресія. Тихо, непомітно, без попереджень. Вона прийшла у вигляді втоми, яка не минає після сну, і сумнівів, які переконують тебе, що всі твої зусилля марні.

У перші дні я не розуміла, що відбувається. Просто не було бажання вставати з ліжка, бачитися з друзями чи навіть перевіряти пошту. Це наче опинитися в темній кімнаті, де немає дверей. Ти сподіваєшся знайти вихід, але з кожним днем стає все важче йти далі. Здавалося, що мене підмінили, ніби всередині мене щось зламалось, але я не могла зрозуміти, як це полагодити.

А потім я почала себе гризти зсередини. «Я роблю недостатньо» — думка, яка ніколи мене не покидала.

Пошук себе починається саме тут — у цій порожнечі. І в цьому найбільша іронія: щоб знайти себе, потрібно спершу втратити все, що, як тобі здавалося, визначало твою особистість. Професія, статус, звички, навіть мрії — усе це раптом втрачає свою цінність. Що тоді залишається?

І я звільнилась. Куди рухатися далі? Я почала розмірковувати про роботу. Чому вона стала для мене таким джерелом тривоги? Виявилося, що пошук роботи чи бажання реалізувати себе насправді маскує страх бути нікому непотрібним. Мені здавалося, що моя цінність вимірюється лише тим, що я роблю, що від мене очікують. Але що робити, коли ти нічого не можеш дати? Хто ти, якщо ти не працюєш, не твориш, не досягаєш цілей?

Цей страх — залишитися ніким — пожирає зсередини. Він змушує закритися у власній мушлі, відкладає на потім будь-які завдання, і паралізує перед вибором, яким шляхом рухатися далі. Я зрозуміла: страх не в тому, що я не знайду роботу мрії. Страх — у тому, що я не знайду себе.

Потім прийшла апатія, яка стала моєю тінню. Вона поволі огортала кожен день, забираючи силу навіть на прості речі: приготувати сніданок, вийти на прогулянку чи відписати друзям. Це був дивний парадокс — з одного боку, я хотіла змін, з іншого — не мала енергії для найменших кроків у цьому напрямку.

Але в цій порожнечі є щось важливе. Якщо наважитися залишитися в ній, не втікаючи, то можна почати помічати нові деталі. Коли перестаєш бігти за очікуваннями чи намагатися відповідати уявленням інших, у тебе з'являється шанс почути власний голос. Тихий, непевний, але твій.

Усі ми з чогось починаємо. Іноді це початок нової роботи. А іноді — початок знайомства із собою.