У мене все нормально

Апатія

Апатія не оголошує про себе гучно. Вона підкрадається тихо, як тінь, і непомітно стає частиною щоденного життя. Це не лише втрата інтересу до улюблених справ — це стан, у якому навіть найпростіші завдання здаються непосильними. У моменти апатії думка про те, щоб просто встати з ліжка або відповісти на повідомлення, викликає таку ж внутрішню боротьбу, як і серйозні життєві виклики.

Здавалося б, апатія — це відсутність емоцій. Але в ній ховається дещо більше: це емоційний захист, який виникає, коли свідомість виснажена боротьбою зі страхами і тягарем очікувань. Це не відмова жити, а бажання на мить спинитися й нічого не відчувати, щоб дати собі перепочинок від власних думок.

Виснаження від постійного тиску.

Я зрозуміла, що моя апатія — це не лінь і не слабкість, як я спершу думала. Це результат внутрішнього виснаження. Щодня я намагалася змушувати себе рухатися вперед, бути продуктивною, відповідати соціальним нормам і очікуванням. Але чим сильніше я тиснула на себе, тим більше втрачала зв'язок із власними бажаннями та потребами. Апатія стала сигналом: «Зупинись. Відпусти. Дозволь собі нічого не робити».

Мені здавалося, що якщо я здамся і дозволю собі відпочити, то провалюся ще глибше в цей стан. Проте саме боротьба з апатією забирала найбільше сил. Я помітила, що коли перестаю вимагати від себе бути ефективною, приходить трохи більше спокою. Іноді найкраще, що можна зробити в такі моменти, — це прийняти свій стан, не засуджуючи себе за бездіяльність.

Дозволити собі відчувати те, що є.

Здавалося б, простіше не звертати уваги на те, що відбувається всередині, ніж зізнатися собі, що ти розгублена і втомлена. Але як тільки я дозволила собі чесно визнати свій стан, з'явилося відчуття полегшення. Так, я не знала, що буде далі. Так, я відчувала себе розгубленою і розбитою. І це нормально.

Ця проста думка — що не потрібно бути «в нормі» щомиті — стала першим кроком до прийняття себе. Я почала помічати, що іноді апатія не відкидає мене назад, а лише дає час на відновлення. Потрібно було навчитися не примушувати себе бути «продуктивною», а слухати свої внутрішні потреби.

Згодом я зрозуміла, що апатію можна перемогти не шляхом великих ривків, а через повернення до простих радощів. Не створювати великі цілі, не масштабні плани, а зовсім прості дії: заварити улюблений чай, подивитися фільм без почуття провини, записати думки в щоденник. Це давало мені відчуття стабільності. Я більше не очікувала від себе звершень. Я навчилася цінувати навіть найменші зміни на краще.

Прийняти невизначеність як частину життя.

Однією з найважчих речей для мене було прийняти невизначеність. Я звикла мислити лінійно: мета — шлях — результат. Але життя рідко відповідає таким схемам. Іноді все, що ми маємо, — це невідомість попереду. Мені довелося визнати, що неможливо завжди мати план і що невизначеність — це не кінець, а лише частина процесу.

Виявилося, що, приймаючи хаос, можна знайти у ньому нову форму порядку. Можливо, не потрібно знати всі відповіді просто зараз. Можливо, іноді досить просто жити день за днем, дозволяючи собі відчувати все, що приходить, без засудження і страху.

Зараз я вже знаю, що кожен стан, навіть апатія і страх, має свій сенс. Це частина шляху до відновлення. Іноді ти падаєш, щоб зрозуміти, наскільки важливо вміти підійматися. Віднайти себе можна лише через прийняття всього, що відчуваєш, — і доброго, і болючого. Тільки так можна зробити перший справжній крок до того, щоб бути собою.