Я всього лише примара. Моє пожиттєве завдання — це лякати інших.
— Гей, ти заблукав?
Зліва подув вітерець. Я обернулася на голос і побачила маленького хлопчика. Він дивиться на мене своїми допитливими очима.
— Ні, я не заблукала. І я дівчинка, — починаю йти від нього. У цієї дитини страху, мабуть, взагалі немає, якщо підійшов до мене так близько.
— Ой, вибач, — хлопчик зніяковіло прикрив рота обома руками. — А що ти тут робиш?
Може, просто ігнорувати його? І невже його не бентежить моє дивне вбрання, яке зараз колихає зі сторони в сторону вітер. Воно таке біле. З голови до ніг. І я не можу це зняти із себе. Мені не дозволено, бо інакше люди перестануть мене боятися. Але ж я примара. Для чого я ще потрібна, як не для лякання. Хоча сьогодні в мене настрій на кшталт: «Пішли всі до дупи, нікого не хочу бачити».
— А як те..
Я не витримую та різко викрикую, обертаючись до малого:
— Ти що, не бачиш, хто я? — люто зиркаю на нього. — Я примара! Примара! Ти повинен зараз перелякано тікати від мене.
Той тільки округлив очі та відкрив свого рота від здивування:
— Справжня примара? Ого.
Він що.. не зрозумів, що я тільки-но сказала? Чому він зовсім не наляканий?
— Це так круто! — заплескав у долоні.
Він так широко усміхається, що моє давно завмерле серце відчуло дивне поколювання. А що він крутого в мені побачив? Це так дивно чути. З цим хлопчиськом щось не те. Він повинен був інстинктивно почати боятися мене.
Хлопець підходить до мене ближче. І раптом лунає крик. Він провалився в глибоку яму. Еге ж, тут були мисливці, а я навіть цього не помітила. Ну, звісно ж. Мені не обов'язково ходити по чомусь. Я і літаю непогано. Але ж тут можуть проходити повз інші люди. Як вони посміли тут яму вирити? Я швидко полетіла туди, затримавши дихання. Мені чомусь лячно. А що, як хлопець розбився?
— Кгх.. гх, — о боги, він встиг вхопитися за великий відступ. Яке полегшення.
— Почекай, я зараз.
Я схопила його за руку та потягнула на себе так сильно, що ми разом повалилися на землю. А потім я відчуваю, що мене ніби стискають. Мене обійняли..
— Дякую, мила примаро! — каже хлопчик плачучи. — Я так злякався, але ти врятувала мене.
«Мила примаро».
«Мила примаро», — продовжує відгукуватися в моїй голові.
Я не знаю, що в цьому випадку повинна відповісти. Мені здається, що зараз також почну ревіти, тому просто обіймаю у відповідь. Сильно-сильно. Правду кажучи, мені цього не вистачало. Дуже не вистачало.
— Гей, заспокоювайся, — поплескала по спині. — Як тебе звати?
— Нікі.
— Нікі, вибач, що трохи раніше розізлилася. Я.. я просто..
Я просто вважала, що здатна тільки на те, щоб лякати інших. І так і було все моє примаривське життя. Мене всі боялися. Але ця дитина інша. Чи нормально мені хотіти з ним потоваришувати? Ми приблизно одного ж віку. Але..
— А ти будеш моїм другом?
— Так, звісно, — навіть не задумуючись викрикую. На мої очі навертаються сльози.
— Тобі боляче? — Нікі з тривогою подивився та схопив мене за щоки.
— Ні, це просто сльози радості, — усміхнулася по самі вуха. — Пішли пограємося.
І ми весело побігли.
Можливо, мені треба передивитися своє примаривське життя.
