Вбивство у потязі

train✨

Залишатись з Чіміном наодинці останнім часом було просто невимовно ніяково. Якби не "щасливий" короткий сірник, коли вони обирали білети на поїзд все могло б скластись інакше, і спали би вони вдвох в різних приміщеннях і горя не знали. Компанія хроплячого Намджуна і непосидючого Чонгука вже не здавалась настільки кепською, а навіть дещо оптимістично спокійною. Укрзалізниця єднала серця, вибивала землю з під ніг і навіть могла б гіпотетично похоронити його після цієї ночі. Єдине місце на землі, яке надавало такий широкий спектр послуг.
Якщо чесно, Юнгі не зрозумів, як так вийшло, що біля його "сплячого" тіла опинився ще хтось - особливо теплий і ласкавий. У місці де все ще пахло бутербродами з шинкою, старим матрацом та листовим зеленим чаєм, запах парфумів Чіміна здавався ковтком свіжого повітря. Або просто додатком до напою, адже аромат мав головну ноту лимону. Певним чином, йому ні нащо скаржитись, так?

- Отже, Чіміне, що ти тут робиш?

Він не став обертатись до друга, залишившись лежати головою до стіни, адже так міг приховати шалений рум'янець, який покрив його бліді щоки. Сон, яким він марив цілий день, різко відійшов на другий план. Важка голова ледь могла складати слова в речення, поки Чімін вовтузився позаду, відбираючи шматок ковдри, котрою він вкривався.
Нечувано! Зайняв шматок ліжка, ще й змушує його дупу мерзнути! Та за таке можна і до суду подати!

- Мені стало холодно, - замуркотів Чімін, притискаючись до широкої спини, насолоджуючись довгоочікуваним теплом, - я думав, що ти не проти поділитись зі мною шматочком тепла, все таки ми друзі, чи не так?
Питання з підступом, все по класиці Чімінової логіки, один раз ляпнеш щось не так і отримаєш кавелик у борщ. Юнгі немає що відповісти на це, тому стратегія мовчання здається найбільш вигідною. У їх дружбі вважалось за норму лягати разом в ліжко, обніматись, жартувати так один над одним. Тож що ж ґрунтовного він міг надати вередливому Чіміну, що хапався за кожне слово у відповідь? Та ні чорта!
Думати про це не хотілось. Їх хитало сторони в сторону, поки поїзд рухався по рельсах, оминаючи село за селом, змінюючи краєвиди степу, ошатно одягнутого в зелену кожушину, порослу різнотрав’ям і бур’яном.

- Я запропонував Хосоку прийти до нас, раз вже хлопці хроплять, але він відмовився. Знаєш, що сказав? – почулось низьке хіхікання, що майже потонуло у звуках, які долинали звідусюди, - що боїться нам заважати. Дурниці, чи не так? Що такого ми б могли робити тут удвох, що йому б не можна було бачити, га?
Чімін намагався вивести їх на діалог? Що ж, Юнгі не хотів піддаватись. Він посунувся ближче до стіни, так, щоб їх тіла не стикались і закрив очі, переборюючи бажання обернутись до нього, здолавши невидиму стіну між ними. Чімін завжди виглядав надзвичайно мило з заспаним обличчям: з світлим волоссям ледве перепаленого фарбою, що стирчало у всі боки, з ніжною усмішкою на губах, з пухкими щічками і нахмуреними бровами.