Бувають на світі дуже містичні місця. Настільки містичні та навіть магічні, що дрижаки пробирають все тіло. Люди проходять біля цих місць не задумуючись про їх силу. Більшість із них просто не достойна дізнатьсь таїну того клаптику землі, іншим же до цього байдуже. Але це ще ж не значить, що таких місць не існує.
Це було не так давно але і не минулого тижня, тому, скажімо, у близькому минулому. У невеличкому селі, віддаленому від як ви це назвете "цивілізації", панують тиша та гармонія. Тут нічого не відбувається дивного та шокуючого. Мешканці настільки звикли до спокою і затишку свого села, що самі стали такими ж. Сусіди ніколи не сваряться; бійки - та не доведи Господи; пияк не було, а якщо й були, то не піднімали на вуха все село своїм п'яним репетом, а тихенько спали по хатах; навіть корови, і ті лише помукували собі під ніс, боячить потривожити чийсь спокій.
Автомобілі тут не вельми любили: знову ж таки, багато клопоту з ними та шуму. Зате велосипеди були у кожного. І не просто були, я б назвала це культом велосипедів! Мешканці просто обожнювали цей вид транспорту, вкладати у нього всю свою любов. Треба сходити за продуктами - велосипедом легше. Потрібно завезти малого в садочок - прикріпив власноруч зроблене заднє сидіння, і вперед. Хочеш влаштувати романтичне побачення - нема нічого кращого, як велосипедна прогулянка. Одним словом, ровери тут - незамінна річ. У кожного їх було не менше двох: один для буднів, а інший, нарядно-парадний, для особливих подій.
Свят у селі було багато, переважно - церковних. Але, як ви уже здогадалися, це не були гучні паради з ярмарками. Свята тут були для того, щоб люди з різних куточків села могли поділитися новинами, поспілкуватися на різноманітні теми, обсудити плани і вийти у світ із своїм навороченим великом. Такі зібрання проходили у центрі села біля головної будівлі - золотоверхої церкви Іоана Богослова. Це був велчезний асвальтний круг, по краях якого величалися стрункі тополі, даючи прохолодну тінь на блакитні лави біля них. Старі сиділи у тіньку і зазвичай просто спостерігали за всіма іншими бубнячи щось своїм співрозмовникам про минулі часи, коли вони були молодими і красивими. Тітки активно вели бесіду про городницькі справи, що в кого посходило, де у кого виводок, у кого корова отелилась, ділились порадами та досвідом; а дядьки їх мовчки слухали, час від часу кидаючи фрази на підвердження слів своїх дружин. Пдлітки обговорювали інших підлітків, деякі фліртували, адже село знаходилось далеченько від якого-небуть міста, тому молодь шукала собі половинку поміж односільчан (а красунь і красенів тут вистачало). Тому неважко здогадатися, що всі приходились один одному родичами. Молодняк грав у скакалки, піжмурки, класики та інші рухливі ігри.
Іноді, коли хтось приносив на свято шахи, тут влаштовувались цілі шахові турніри. Переможець отримував звання "Шахович" до наступного турніру. По суті, для шаховичів все залишалось незмінним, але як же приємно усвідомлювати, що ти "взув" свого сусіда.
Негода якимось чином просто оминала це місце: сонце ніколи не ховалося за грозовими хмарами. За виключенням одного дня, коли дув сильний вітер, ішла злива, а проміжків часу між блискавкою та громом майже не було. Гроза застигла всіх зненацька і наробила чимало шкоди, але, напевне, їй відразу стало соромно за свою поведінку, бо відтоді її тут ніхто не бачив.
Я ж зовсім забула сказати вам, як називається це село! Отож, звалося воно Мирне. Як бачите, назва теж відповідає тутешнім принципам.
Тут не було сільської ради і голови, все знаходилось у руках громади, а вирішальне слово мав місцевий старожил, сивобородий отець Онуфрій. Ніхто не знав, скільки йому років, навіть він сам уже збився з ліку, тому над ним часто любили пожартувати:
- Дідусю Онуфрій! - гукав хтось із гурту.
- Гов, дитя моє.
- А розкажіть про динозаврів. Ви ж їх, певно, на власні очі бачили!
- Ах ти ж бусурмен! - посміхався отець. - Іди-но, я тобі покажу, як динозаври справлялися із занадто балакучими малюками!
Діти тільки дзвінко сміялися і розбігалися, хто куди. Дідок на них ніколи не ображався, навпаки, насмішки він сприймав як комплімент. Всі знали, що мудрішого за нього годі й шукати, адже він мав у своїй хатині цілу кімнату, присвячену книгам. Чого там тільки не було: церковні книги, само собою, художня література, іноземні романи і переклади; незважаючи на віру в Бога, цілі полиці були присвячені науковим творам й енциклопедіям. Сам Онуфрій частенько підкріплював свої слова цитатами, яких мав на кожен випадок.
Настоятелем церкви святого Іоана поставили отця Миколу, кажучи, що Онуфрій уже своє у Бога відслужив. Дідусь не пручався, а щоб у нього була робота, громада дала йому почесне звання Бібліотекаря села Мирне, а самі позносили Онуфрію ще й своїх книг. У цій бібліотеці можна було знайти все, чого душа забажає, а якщо тобі потрібної книги немає, бібліотекар розкаже все персонально (оскільки пам'ять у дідка, як це зараз назвуть, ейдетична - він нічого не забуває).
Всі любили Онуфрія не тільки за мудрі поради, а й за почуття гумору і не властиву для його віку жвавість. Кожен день він починав із ранкових процедур й обливання. Більшість роботи по дому він робив сам, але все одно мирненці присилали до нього якогось молодого парубка, щоб допомогти. Отець не любив цього.
- Я шо вам, каліка? Не треба мені посилати бідних хлопчаків, хай краще вам помагають! Поки є порох у порохівницях, я про себе сам попіклуюсь! Не хочу в когось на плечах висіть!
Люди тільки лагідно посміхались, і продовжували посилати помічників, мовляв, заразом розуму, може, наберуться.
Ось так і жили мирненці. Вони обожнювали своє життя. Вам, мабуть, теж би сподобалось жити у повній гармонії та спокої. Але на окраїні села мешкала дівчинка, яка чекала пригод.
