Смак крові на твоїх губах

20 day

Грегор спостерігав, як я п.ю.   Ковток за ковтком.
Пройшой майже місяць мого оновленого життя. Хех. Я кумедна.
...якщо Іоан застане нас  в такій обстановці.. 
Цікаво, яка буде його реакція?
Все хватить. Лише насолода. 
Третя пляшка. 
Мене вже підташнює.
Та я не зупиняюся, треба ж напитися хоч разок тут.
...
Я не бачу Іоана  другий день. На мої запитаня де він Грегор мовчить чи відповідає завченими фразами :" десь тут", "незнаю".
Мені страшно.
Я не боюся його, а лише його ігри. Безжальна гра.
Думки, що так я проганяла,  не дають мені спокою.  Та вони скоро зникнуть знову.
...я боюся знову лишитися одна.
...знову одна.
...одна..
Я лише у його футболці. Намагась читати. Я так хотіла колись її прочитати, довго шукала  "Вино із кульбаб", а тут він є.  Та стрічки книги стають моїми думками. Мені потрібно спілкування. Я ніколи так не потребувала  цього.
...Мені повезло, так?
Всі мріють не працювати, а робити те що хочеш, кохатися і "все"(звісно не віллу на Канарах , а їжу, одяг, деякі речі, книги та ін.) мати, от і я мріяла. Мріяла, хоча знала, що буденність не дозволить.
Та мені дозволили, та якою ціною я все отримала.
Я сумую за  ними. Тепер я розумію, як всіх люблю.
Я закрила очі.
Коли я була мала, мені завжди казали заплющ очі представ те і те  тай побачиш ту річ. Я ніколи не бачила, хоча завжди з радістю розказувала та описувала ніби побачену картинку.  Я старалася її побачити , та ніяк не виходило. Тому змирилася з тим.
Тепер я побачила.
Це була ніч. Зірки на небі мов ліхтарики. Дорога.
О так..!
..це моя дорога додому
Тамноті тяжко  слідкувати куди вступаєш, але все ж ідеш.
Дерева, які завжди мені напоминали щось: ось я під тунелем для поїздів, а он дерево мов Баба Яга , що зазирає в хату, а он там їжачок.
Ось уже горбок, трохи тяжко але привично.
Лелека на місці, дивится на мене з висоти свого дому і ніби промовляє "що вже додому?".
Ось мій забор! Ще трошки!
..калітка. Я не можу її відкрити. НЕ МОЖУ.
Холод. Я піднімію голову, краплі доща  падають на моє обличчя - одна за одною. Дощ. Одяг та волосся мокрі. 
То ніби мої сльози та відчай топлять мене.
Мої вії відкрились, рятуючись від страху.
Я оглянулась - нікого.
Читати більш не зможу. Є ще декілька варіантів, та немає сил.
Ввійшов Грегор з усмішкою на всю фізіономію та пакунком солодощів.
Махаючи цукерками: "Ти напевно любиш шоколад?"
Моя голова кивала  без устану, а руки потянулися на зустріч пакунку.  Це було кумедно, та що поробиш, коли любиш солодощі. Ось нарешті він в мене. Як мало потрібно для щастя.
-Грегоре, дякую, я щаслива! Та щеб бутилочку вина...
-Вина? - так, тобі не почулося, немає чого дивуватися, я сиділа відломувала по кусочку шоколадки, клала собі в рот та всміхалася йому насолоджуючись шоколадом.
Повернувся він швидко з декількома бутилками вина, поставив переді мною та сів напроти мене в крісло. Ні слова.
- Будеш? -я відкривала  червоне напівсолодке, перше, що попалося під руку, Грегор не відповів. Ну ні так ні.
Я поклала шоколад на  язик і закрила очі,  зробила глоток вина. Божественно.
Я відключила функцію думати, лише насолоджуватися. А жар наповнював мене, я відчувала зміни в собі, алкоголь вже захопив моє тіло. Мій розум.
.....
Мені тяжко було відкрити очі. Було відчуття , що мене побили палками і кинули помирати. А я лежу, не можу ворохнутися та й відкрити очі. Я зробила соту спробу не вийшло.
Навколо мене була тишина. Нієдиного звука.
Я  спробувала щераз.
Вийшло.
Він седів передімною. Спостерігав. І давно? Посміхнувся, та не мовив ні слова. Лице знову кам.яне.
Мої віки самі опуститися. Та я всерівно бачила перед собою його лице. Навіщо..