Метелик

Повітря... подих...вітер... крила...

Крила, вони закриті. Зімкнуті, неначе бояться, що коли відкриються назустріч вітру, то він безжально використає їх, як вітрило. Хвилина, дві. Мовчання і спокій стають нестерпними, як це схоже на мене.

Метелик зірвався. Він полетів, не боячись нічого і нікого. Сміливо вирішивши, подивитися страху у вічі, побороти його. Деяким людям варто у нього повчитися. Чомусь, навіть, у власних думках боюся зізнатися, що мені також.

Та не про те мені хочеться зараз думати. Краще спостерігати за цими слабкими, але такими чіткими і впевненими рухами. З кожним наступним змахом крил, мені здається, що я чую тихеньке шелестіння. Ніби розмова метелика із вітром. Він, благає, цього дужого і впевненого розбишаку, щоб він став слабшим. Вітер шепоче у відповідь: «Мені зникнути?», з наступним порухом чути стрімке «Ні!», і уже тихіше: «Боюся самоти».

На хвилину мені стає соромно за те, що підслухала таку ніжну, інтимну розмову. Для впевненості у цьому, я відчула як зашарілася.

Вітер став приємнішим. Він огорнув мене. Виникло відчуття, що це обійми, такі близькі і бажані обійми. Можливо, там далеко, ти зараз думаєш про мене. Чи ні? Останнє швидко викидаю із своєї голови. Бувають миті, коли я подумки говорю з тобою, хотілося б знати, що ти відповідаєш мені.

А цей вітер і справді підступний, ніжні обійми такі схожі на твої, враз обірвалися. Вітер зірвався догори, зашелестіло листя, яке дало мені відповідь: «Він вичікував».

Чого? Чи кого? Можливо він як і я на когось чекав?

Метелик? Де ж він? Тепер я відчувала схожість, спорідненість із ним. Адже ми обоє, лиш іграшки в руках цього бешкетника.

Я і забула, чому тут опинилася. Повітря в будинку таке важке, сухе і, ніби, мертве. На вулиці усе по-іншому. Тут хочеться розпростерти обійми, вдихнути по самі вінця, відчути смак повітря, доторкнутися до нього.

Вирішила почитати, чи просто втекти від реальності, загубитися між сторінками. Я поглянула на книгу, яка знову привернула мою увагу. Розгорнула, на уже знайомій сторінці, і поглядом привіталася із, такими уже близькими, героями.

Слово...репліка...сторінка...

Знову я у тому світі. Тут спокійно, затишно і безтурботно. Мені додає наснаги, що з усіма тривогами які там відбувається, доводиться стикатися не мені. Я просто глядач. Егоїстично, чи не так?

Дочитуючи останнього рядка, готуючись перегорнути сторінку, я помічаю, що не одна. Метелик, виявився поціновувачем літературного слова. Зручно, як на мене, вмостившись на кінчику паперу, розкрив своєї незрівняної краси крила.

Чомусь я одразу зрозуміла, що він просто хотів таким чином подякувати за історію, яка лунала із моїх вуст.

- Привіт, - нарешті наважилася промовити я.

Сміливий красень швидко піднявся над книгою, вітаючись зі мною. Скориставшись таким моментом, я невпевнено перегорнула сторінку, але читати не поспішала. Це дивно, але мені здається, я чекала дозволу.

Метелик, зрозумівши мене, спокійно обрав найзручніше для себе місце, на уже знайомій для нього книзі. Згорнув свої крильця, і приготувався слухати, що ж буде далі. Навіть на хвилинку, я не задумувалася більше над тим, як мені вчинити.

Не впевнена, як довго ми там сиділи удвох. На перший погляд такі різні, але із великою спільною рисою. Ми були одні, в той час, коли нам найменше цього хотілося.