Човник

Частина 1

Що все знають, то все і забувають. І якби не було ночі, хто б знав, що є світло.

(Фрідріх Ніцше)

На вулиці голосно задзвеніла крапель. Солов'ї намагалися не поступатися перед нею і на всю виспівували свої трелі. Розчулені від такої гармонії бурульки заливалися слізьми. Вони не усвідомлювали, що на три сезони залишають цей світ. Сніг, під впливом сліпучого, але ще не дуже теплого, сонця танув, перетворюючи місто на плавуче. На деревах старанно набухали бруньки, та із завзятістю танка лізли на божий світ. А ось і травичка почала з'являтися з-під товстого шару снігу і льоду. Ще така молоденька і свіжа, вона так чудово грала в променях денного світила. Сто довгих днів місто перебувало в холодній облозі, здавалося б, вічної мерзлоти. Однак за п'ять теплих днів уже ніщо не нагадувало про окупацію. Скрізь панували спокій та гармонія.

А у променисто блакитному небі птиці насолоджувалися вільним польотом, ловлячи потоки вітру, і раділи, що вміють літати. Іноді вони знижувалися та сідали на ліхтарі, припарковані автомобілі та, здавалося, з деякою зневагою дивилися на людей. Мовляв, чому ці дивні створіння не літають, а надають перевагу незручному ходінню пішки. Особливо зневажливо виглядали голуби: вони роздувалися, ніби повітряна кулька під час надування, та погрозливо воркували на кожного, хто проходив повз них.

По калюжах хлюпали люди. На кожного з них чекала робота. Хтось йшов із посмішкою на обличчі, інші - ні, але всі вони поспішали у своїх справах. Задумливі та, ніби, неживі вони не могли підняти голову вгору і, побачивши божевільну радість пернатих, посміхнутися гарному настрою. Ось якась жінка похилого віку, вступивши в калюжу, щось голосно закричала і почала лаяти водія, що той поставив тролейбус саме сюди. Водій лише нудно подивився на порушника свого спокою, а потім відвернувся. На його обличчі було написано: «А мені фіолетово». Діти дружно поспішали до школи. Сяючі від радості, вони крокували вулицями, прагнучи до пізнання. Принаймні, на це сподівалися їх батьки та вчителі. Ранці у них за спинами ритмічно підстрибували в такт весняної музики, яка лилася звідусіль: з дахів, з дерев, з неба...

Через якийсь час все спорожніло, щоб через п'ять хвилин знову початися спочатку. Метро вивантажить на зупинку нову «партію» людей і та буде відправлена за своїми адресами. У перерві між відправленнями на вулиці з'явився хлопчик. Звичайний такий, він нічим не виділявся, але у той самий час притягував до себе своїм вогником в очах, ніби серце постійно горить від бажання зробити щось авантюрне, непередбачуване... А замість цього він повинен ходити в школу, жити звичайним і нудним життям. Але нічого не поробиш. Таке життя теж свого роду авантюра! Хлопчик вдихнув свіже весняне повітря, і в голові все закрутилося. Через хвилину, впоравшись із хвилюванням, що його охопило, він крокував вулицею, посміхаючись новому весняному дню. Як же все-таки добре живеться на світі, подумав у той момент хлопча! Його усмішці відповідали вітрини магазинів, які що є сили намагалися засліпити оточуючих.