ДОРОГА

...

Франсуа Моріак сказав: «Наше життя вимірюється зусиллями, яких вона коштувала нам».

Дорога до школи, поки я була школяркою була нетривала. П'ять хвилин – і вже сидиш за надійною рідною партою, розкладаєш зошити в маленькі стопочки, з шумом гортаєш сторінки захопливого роману, потім різко підхоплюючись з місця, аби наздогнати докучливого Сашка чи Івана, біжиш за ними по довжелезним шкільним коридорам. «Великі» проблеми маленької МЕНЕ: зламався олівець, чи сусід по парті бубонить про нові відкриття, гру на подвір'ї, яку він, наче б то «геній», придумав учора. Відволікаєшся від вчителя, але не щоб дати стусана, а щоб прочитати морально-етичну лекцію про повагу до ближнього свого. Мабуть, ще з середньої школи бачиш себе вчителькою або диктатором, у кого на що хист. Уроки закінчуються, а разом із цим скінчаються проблеми дня.

Потім дорога додому, але вона завжди чомусь довша. Чи підсвідомість вголос стугонить про кількість уроків заданих на наступний день, чи просто довга розмова з однокласницею не пускає додому. Так було завжди, здавалось би учні ніколи не поспішають до школи, навіть під ризиком зауважень, просто я лише той учень для кого з'явитися зарано не було проблемою. Проблемою завжди була лише дорога додому.

Здається, що дорога змінювалася разом зі мною, чого насправді не ставалося. Чим старше я ставала, тим більшу символічність цей шлях втілював. Згадуючи сьогодні про шкільні роки, я усвідомила важливість простих дій: встати зранку, зібратися і піти знайомою дорогою до школи. Зациклений процес, що не змінювався протягом десяти років, змінювалися лише дати на календарі, пори року, я ставала розумніше, губи яскравіше, одяг доросліше, підбори вище, кольоровий рюкзак, змінився лаконічною сумочкою, а дорога все та ж сама: вузька запилена доріжка, стрічкою розгорнута між сусідніми будинками до школи.

Але що таїть сьогодні цей шлях? А завтра? А через десяток років? Чи він сповнений старих переживань та нових вражень? Чи приведе він до нових знань? Надій? Розчарувань? З плином часу я усвідомила, що мій власний шлях, шлях до школи не щось конкретне – це мій свідомий шлях від того якою я була та якою стала.

Не передрікаючи того, що чекає попереду, які випробовування на тому чи іншому шляху, варто йди, підніматися-збиратися-йти-повертатися назад і так кожного дня. Якими б не були одноманітними дні, кожен з них має свою ціну та неповторне значення. Малі проблеми стають глибшими, а зламані олівці, буркотливі сусіди, задири-однокласники матеріалізуються у дійсно ґрунтовні проблеми. Але усі проблеми – лише перепони, а звичайна доріжка до школи, що так колись приїлася за десять років, стає приємним спогадом того, що немає невирішуваних ситуацій та немає нічого в тому, що ти відчуваєш слабкість перед якою-небудь новою, небезпечною ситуацією, адже ти сильний коли знову і знову йдеш наперекір обставинам, робиш усі зусилля та не здаєшся.