Пізнім ранком листопада,коли осінь вже зірвала все листя й холодне дихання зими відчувається зовсім близько. Маленькою, вузькою доріжкою у парку, що вкритий смутком незавершених або неправильних людських доль. Вона проклала свій шлях саме цим місцем і в цей час. Відчувала потребу бути ближче до людей. Вона, як самотній сонячний промінь серед глибинної темряви, сміливо крокувала в сірому, повному зневіри, натовпі. Що було в ній особливого? Звичайна, нічим не примітна зовнішність; зручний одяг та взуття; і величезні сині крила за спиною. Люди часто не помічали їх. Відламували шматки й топтали брудними підошвами себелюбства та злості. А що робила вона? Ледве стримуючи сльози, обіцяла бути сильною й посміхалася в обличчя кривдників,вважаючи,що вони можуть бути праві. Тепер сині крила радше скидалися на кілька неохайних відростків,що зіщулились і застигли за спиною. А вона крокувала, випромінюючи сяйво. Він йшов з іншого кінця парку. Свої сині крила він,як і більшість з нас, давно вирвав власними руками, під супровід схвальних вигуків оточуючих: " Ти вибрав свій шлях!" " Так тримати! Я ж говорив,що з тебе вийде чудовий***!" Здається,вже й шраму не лишилося від того часу. Але щось кольнуло й засвербіло у районі лівої лопатки,коли він помітив її. Засліплений її сяйвом, він ще мить не міг вимовити й слова. А потім нове потрясіння! Ось вони- сині крила. Він повільно, ніби побачене могло виявитися маревом, поплив за нею. Коли вона все ж вибрала досить мальовничу галявину,то насмілився підійти й запитати: - Можливо вам допомогти з ескізом? Я й сам колись любив проводити чимало часу біля мольберта...
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
