Не знаю, як це пояснити..але, я звинувачую себе через те, що не плакала достатньо після смерті собаки. Можливо я виплакала усі сльози перед цим, коли майже кожної ночі, плакала у подушку, а зараз просто прийняла той факт...що..його більше немає? Просто у той день, коли ми..його усипили, я не могла плакати, так як спала з мамою. У неї взагалі була істерика, і через це, я не хотіла від неї відходити, і спала з нею. А плакати я не могла, через те, що, якби вона почула, то їй стало би ще гірше. Я у цьому впевнена. І я запевняла себе, що коли наступного вечора піду спати до себе, то наревусь від душі...але...сльоз не було. Можливо це прозвучить дивно, але я не плакала тоді. Я намагалася визвати у собі якісь спогади про нього, але, як би то сказати...я не дуже старалась. Ну тобто.....я не хотіла робити собі ще больніше! Я не хотіла щоб мені було дуже боляче тому не дуже старалась викликати у собі спогади про те як він колись спав зі мною, про те, як бігав за іншою нашою собакою..колись давно...Я НЕ ДУЖЕ НАМАГАЛИСЯ І ЧЕРЕЗ ЦЕ ВІДЧУВАЮ СЕБЕ ВИНУВАТОЮ!
Я плакала, коли...ЄБАТЬ У МЕНЕ ЗАРАЗ СЛЬОЗИ НА ОЧАХ ВИСТУПИЛИ!! НОНСЕНС!!
Так ось, я плакала тоді, коли мама повезла його до ветеренара. Одразу ж подзвонила подругам, і вони відволікли мене. Поплакала трохи ввечері коли прийшла мама. Більше я просто не могла, тому що їй би стало ще гірше.
І ось зараз, кожного дня, я сміюсь, радію, в общем, живу своїм звичайним життям, але часом звинувачую себе у тому що, не оплакала Егона...
Скажіть я безчуственне чмо? Я егоїстка, яка не відчуває взагалі нічого, до її маленької, миленької, любимої собаки?