Нас витрачає життя. Пам'ятаю, ще минулого року я, наче дитиноподібна дрібнота із прискіпливою доблестю чатувала на поганих людей. А вони всюди, і такі погані, що й лячно зовсім. Страх, то певно зародок агресії в майбутньому. Хоча, історія полягатиме не в тому, що суспільство, війна нас витрачає. Певно, кожен витрачений з нас — це результат власного світогляду і його меж в залежності від того наскільки ти ті межі прагнеш розширити. Це можна уявити типу ти Мауглі виховане суспільством, проте в якийсь проміжок часу ти починаєш або просто сяяти, або сяяти яскравіше. Спочатку, здається ніби ти знаходиш щось неймовірне та чарівне, в тобі ще жевріє кусочок свічки в жирандолі, а твоя сукмана не робить тебе посміховиськом, а загадковим сповненим несподіванок і не простим "Будень". Цей рік важкий, але багатий на перемогу над своїм тендітним "Я". Ще мить і ти ловиш себе на думці, що витрачаєшся мов ті красиві листочки берізки, котрі наразі ще можна побачити на патлатих гілках. Певно ми, таки, витрачалися б повільніше якби не війна. Однак, нас витрачає життя і часом хочеться більше тепла, аніж розширення меж власного сяйва. Хоча й останнє немало важливе.
Я сиділа дивлячись на ту саму жирандоль і згадала вірш Костенко, що нещодавно прочитала. Сумувати — природно, особливо за минулим, якщо воно було неприховано гарним. Осінь приносить мудрість та натхнення, як і кожна наступна осінь. Я завжди відчувала щось неабияке страшне в думках про теперішнє, та останнім часом лякає наступне, те майбутнє, що чекає завтра. Колись війна скінчиться. То може й ми не витрачаємось, а навпаки — збагачуємось. Та все ж було б добре, щоб війна скінчилася завтра.
