Арсений Крафцов

Маленький хлопчик, літ семи
          Навколішки сидів та й плакав.
          Не міг ніяк збагнуть чому,
          не прийде вже до нього тато.
          Не подарує іграшку,
          смаколиків пакунок,
          не скаже "Синку, ти чому не їв? 
          Чому не слухав вчора матір?"
          
          Він був малий, чогось не розумів, 
          завжди питав у мами й тата.
          Та от, в день роковий, 
          тікаючи від куль крилатих,
          що в небі майоріли мов птахи, 
          навіки полишив найкращі спогади свої.
          Можливо, хлопець дечого не знав,
          не міг повірити словам матусі, 
          що "братський нам народ" колись, 
          підняв рушницю, ті гармати, 
          під проводом кривавого диктатора, 
          який бажав загарбати весь світ.
          
          Малий хлопчисько, 
          вже хвилин п'ятнадцять,
          не міг піднятися з колін. 
          Він сумно розглядав, веселі очі тата, 
          на невеликій, скромній фотокартці,
          котра кричала :
          "хлопче, він відійшов, назавжди, в інший світ".
          
          Минатимуть години, дні,
          малюк цей стане чоловіком, 
          він буду пам'ятати все, 
          що заподіяли йому сусіди. 
          Дістане з довгого шухляду, 
          точнісінько таку ж рушницю,
          підійде ближче, до то‌го ката,
          що загубив життя його батьків.
          Він посміхнеться,
          погляне з радістю в очах,
          наставить дуло автомата, 
          помститься, чоловік, 
          за рідних тата й маму,
          за батьківщину, 
          батьківський поріг. 
          
          Отож, ступаючи на землю нашу, 
          слуга диктаторського часу,
          ти, краще сядь і поміркуй, 
          чи не ввірветься в твою хату, 
          син, чоловіка, котрий помер від рук твоїх.
          ®kraavts

-- Я ладен світ покласти тобі до ніг. Подарувати найкращі квіти, які тільки зможу знайти. Віддати душу. Загинути заради тебе, -- кричав юнак, навколішки у її ніг
          
          -- Облиш. Мені не потрібні дорогоцінні подарунки, мільйони квітів, тим паче світ...-- тихенько відповідала руда красуня
          
          Хлопчина обіймав її крихітні ніжки, притискаючи якомога ближче, немов кришталь, який от-от втратить. 
          
          -- Благаю, відкрийся мені. Довір свою стомлену душу. Кохана, я не можу жити без тебе, та ти ніби нічого не відчуваєш. Знову і знову відштовхуєш мене...-- він відчув, як по щоці збігла гаряча сльоза, та це був лише початок. Його сердце, ніби луснуло від болю...
          
          -- Вибач,-- тільки й змогла промовити вона,-- витираючи підступні сльози на очах, -- так буде краще, Арсенію..