lehkozaymysta

Ні, дощ не відбиває особливого ритму об шибку твого вікна. Ні, вітер зовсім не намагається піднести тебе на своїх крилах. Ні, сонячне світло не мало наміру утворювати загадкові тіні на твоїй стіні. Цей світ не існує для тебе, але ти існуєш в ньому. Ти дихаєш ним і чудово, коли він дозволяє тобі дихати сповна. Ловити вітер волоссям і ховати краплі дощу за комір, бігти за сонячними променями і жадібно хапатися за ніч. Переводити подих, задихатися, затамовувати дихання, зітхати, але, зрештою, дихати. Зрештою, жити...
          Мені радять бути стриманою, але чи можна затримати дихання надовго? 
          Тож я складаю пісні під стукіт дощу і випрамляю спину для польоту з вітром. Цей світ не створений для мене, але я можу створити незабутні миті з ним. Я можу відтворити його частку у своїх очах і словах, створити власні сузір'я і дати їм назву
          
          Це нічого не важитиме в очах великої планети, проте це буде невеликим блиском в моїх очах, ще одним глибоким вдихом 
          

Я не курю. Не тому, що це огидна звичка, а тому, що ця звичка надто підходить мені. Ховаю думки про куріння так, як дорослі ховають цукерки від дітей - на найвищу поличку, куди неможливо дістати. Але насправді можна, але насправді ні, не можна. Психологічна заборона, підсвідома покірність, коли бажання настільки сильне, що ти не дозволяєш собі його виконати, розвіяти таємничість і повернути звичайній речі звичайність. Ні, нехай далі магічно сидить на поличці, нехай далі причаровує мене.
          Я не курю. Але відчуваю як видихаю дим, як він повзе по моїх легенях і вивільняється із видихом. Мені потрібно це відчувати, а йому, я думаю, потрібно відчувати мене.
          Вітер здатний як роздмухати вогонь, так і загасити його. Можливо, це пояснює мою ситуацію? Можливо,  якби я спробувала підпалити сигарету, то підпалила б усю себе? 
          Я не курю, але почуваюся задимленою. 
          Я не курю, але вогонь роз'їдає мене

Просто потрібно терпіти, вдихати і видихати холодне повітря, змушувати легені працювати. Нехай хоч щось буде працювати. 
          Нехай спокій існуватиме хоча б в теорії. 
          Просто робити те, що вмієш. 
          Жити не по правилах, а так, як виходить. 
          Я скаржилася на сонце, але воно нарешті припинило випалювати мозок, а вітер почав пробуджувати думки... Агов, сонце, може тобі варто повернутися? Повернутися і спалити мої думки до біса? Бо я гадки не маю що мені робити з ними, в який куток їх заховати. 
          Терпіння, спокій, рівновага - моя мантра коротка, але не торкається глибин розуму, не дотягається до його вимикача.
          Вулкан зачаровує, коли спить. Він здається безпечним і могутнім, але його магма не складається з цукерок. Ним захоплюються, не бажаючи пізнати повністю.
          У мене нема причин для скарг, але найменший дотик до душі провокує сльози. Так кров виходить з рани, яка не загоїлася, так крем витікає з тістечка, яке закушують зубами.
          
          
          
          Просто нагадування про своє існування? Або ж передвісник чогось важливого 

твої пальці краще окреслюють мої контури ніж одяг

Він дозволяє собі бути веселим, бігати куди заманеться, гратися з усім, що знайде. Дозволяє собі кусати наші руки, ноги і облизувати обличчя. Він дозволяє собі бути собою, крутячи хвостиком чи вишкірюючи зуби. Він сповнений упевненості, коли надто сильно вгризається у шкіру, коли гавкає у відповідь на звинувачення. Він знає, що йому все одно принесуть їжі, що його все одно пробачать і візьмуть спати на ліжко.
           Та коли починається метушня, коли ми швидко спускаємося у підвал, не знаючи чого очікувати - йому страшно. Він виглядає таким же радісним, але в очах проблискує страх неначе він не до кінця впевнений, що за ним повернуться. Неначе він не почувається достатньо хорошим, щоб знати, що його зараз не залишать тут самого, що його не покинуть. Бути достатньо сміливим, щоб показувати свій характер, але все одно перейматися, чи не буде катастрофічних наслідків від цього. Хм... Він усміхається, бо радий нам чи вдячний, що ми повернулись по нього? Цікаво. Він начебто песик, але в ньому є стільки людського...

Я б хотіла навчатися з тобою у школі або хоча б у коледжі. Перетинатися у коридорах навчального закладу, крадькома вивчати твоє обличчя, жадібно слухати історії про тебе від інших... Думаю, ти б міг легко розбивати дівочі серця. Думаю, про тебе б мріяла половина моїх знайомих. Ти не з тих, хто одразу запам'ятовується. Ти з тих, до кого цікавість зростає поступово. І ти вмієш користуватися нею. Принаймні швидко навчився б.
          Я б носила короткі тенісні спідниці або довгі джинси, великі худі або обтислі топи. На мені був би яскравий макіяж або не було б зовсім і я все одно змогла б притягнути тебе. Зрештою, це вигадки. Я класна, але надто зайнята навчанням. Найімовірніше ми б розговорилися на вечірці у спільних знайомих або раптово сіли б разом за парту. Можливо, все могло початись з цікавої розмови або легкої усмішки. А зрештою, можливо, я б дозволила себе поцілувати. Ми б могли разом обідати чи ходити за руку, дивуючи всіх, або ж тримати все в таємниці, бо так цікавіше, бо так... зручніше.  
          Твої друзі могли б не одразу все це схвалити, бо я дивна і якась не така. Інші хлопці, можливо, могли б продовжити знайомитися зі мною, бо під час навчання не варто надто гратися у любов. Варто бути більш легковажним у цьому... без серйозних заяв, бо вони лише все знуджують. Я б дозволила іншим фліртувати зі мною і ти б - впевнена - зробив таке ж просто на зло. Бо інші люди вміють відволікати від важливого, бо, мабуть, ми мали спробувати зупинити це. 
          Думаю, нас би не ненадовго вистачило. Я б хотіла побачити, як ти не дозволяєш іншим хлопцям знайомитися зі мною лише для того, щоб потім цілувати твої рани. Мабуть, все це з самого початку почалось з і заради поцілунків. Думаю, це і є вся наша суть...

Писати книги і отримувати винагороду. Хіба не ідеально звучить? Добре мати аудиторії з тисячі чи десятків тисяч людей, які вважатимуть кожне твоє слово геніальним. Добре вміти видобувати з себе геніальні слова...
          Це велика влада і відповідальність. Раніше я думала, що аби отримати її - потрібно бути готовим. Але зараз розумію, що багато людей, які готові до неї, не мають такої влади. Можливо, вона просто не робить їх щасливими. Можливо, насправді не так багато людей, які справді вважатимуть це за щастя...

"Я боягузка, постійно чогось боюсь. Чому ніхто цього не помічає?" Прочитала я в книзі про людину, яку вважала дуже сильною...
          Люди так рідко дозволяють зрозуміти, ким вони є насправді. Ох і зрозуміти самого себе так важко! Певну частину життя я вважала себе сміливою, а зараз відчуваю страх. Я боюся. Пропустити щось важливе. Втратити Його. Не написати важливої книги або ж написати і залишитися неоціненною. Через багато років зрозуміти, що повернула в житті не туди. Що зараз втрачаю багато можливостей. Що мої мрії залишаться лише мріями. Ніколи не почувалася такою наляканою без вагомої конкретної причини. Все абстрактне і здається одночасно правильним і неправильним... Мабуть, найстрашніше, що це мені доводиться визначати що є чим і нести відповідальність, якщо визначила неправильно.
          Я ніколи в житті не відчувала стільки страху  і ніколи не мала стільки рішучості боротися з ним. Він є, він, можливо, обгрунтований, але чітких причин зараз не помітно. Я приймаю його і приймаю свою можливу поразку, але також пропрацьовую тактики перемоги. Він частина мене і я з цим житиму, прислуховуватимуся до нього, але все одно залишатимуся головною. Я просто.. повинна

Вона сидить, постукує олівцем. Тиша важка та загадкова. Її брови напружуються від думок, а я дивлюсь і не можу вловити її сутність. Розгадка пурхає то тут, то там, але, здавалось, не бачить потреби стукати у мій мозок. Вона працює на звичайній роботі у звичайному офісі, а мені хочеться думати, скількох драконів вона могла б перемогти чи скільком лицарям задурманити голову. Здавалось, цей побут зовсім не для неї. Здавалось, вона не з тих, хто мирно осідає в офісне крісло і втихомирює амбіції. Я подумала тоді, що їй час від часу все ж хочеться пробити стелю головою, але, певно, як тільки її маківка торкається білої штукатурки, руку вхоплює реальність і опускає на місце. "Так і помирають генії" - спливло в моїй голові, хоча, мабуть, я перебільшувала. О, перебільшення мені властиве. 
          Вона продовжувала працювати, натискаючи клавіші на клавіатурі, занурюючись у свою начебто улюблену роботу, а я продовжувала спостерігати. Її силует не зливався з інтер'єром стін як ставалось з іншими працівниками, хоча вона дуже старалася уподібнитися до тих і тих. Зрештою, вона все ж не така. Цікаво чи сама це усвідомлює? Цікаво, чи усвідомлює, як я дивлюся на неї і не можу чи не вмію зробити такі, здавалось, важливі висновки про її особистість? Мабуть, я ніколи не дізнаюся, але найсумнішим буде,  якщо вона сама ніколи не дізнається цього про себе...

колись я почула, що люди рідко одружуються з тими, кого люблять
          це звучить так дивно, але якщо подумати - схоже на правду. чому так відбувається? адже любов і шлюб повинні бути синонімами, повинні випливати один з одного, та, мабуть, це все ж різні поняття...
          любов це більше про емоції, мрії, небо, ейфорію, а шлюб - це дещо більш приземлене. не кожне захоплення може забезпечити твердий грунт під ногами, але він потрібний, бо не можна постійно літати у невагомості - тіло втратить форму, саме тому космонавти постійно займаються спортом у космосі, інакше їх розплющить при поверненні на землю
          розплющити... так, це доречне слово. мабуть, буденність просто розплющує любов, утрамбовує і вкладає в доречні рамки шлюбу. дорослим цього достатньо або ж вони просто звикли..
          звичка - сестра любові. на щастя, не найрідніша, проте все ж сестра, без неї не відбуватиметься жодне сімейне свято, жодне застілля.
          так, мабуть, люди все ж рідко одружуються з тими, кого люблять, рідко працюють на роботі, яка подобається і в цілому рідко живуть життям, яким хочуть. це все вибір. сумно, коли він залежить не від нас, але якщо його зробили саме ми - не варто шкодувати
          любов розрізає душу і вивертає її навиворіть, любов може бути надто сильною чи надто небезпечною. не всім вистачить сміливості сказати "так, я це любитиму зараз і завжди, так, це єдине, що важливе для мене і я завжди боротимусь за це"
          о ні, сміливість - це точно не та риса, яка запрограмована у свідомості всього людства. зазвичай ми обираємо легке, спокійне і врівноважене: з ним вийде прожити довше, а любов - це вибір сміливців