Я вже давно завершила цю збірку, але дещо просто не покидало моїх думок.... Моє рідне село - Миропілля, що в Сумській області. Місце, де я назавжди залишилася дитиною. Де траплялося все, що вигадаєш... Зараз від нього майже нічого не залишилося, в буквальному сенсі. Кожного божого дня моє найрідніше село під обстрілами. Розумієте, воно стало мені, як батько, або мати. Саме воно мене виховало, адже там все моє свідоме дитинство. Згадуючи, як я любила його краєвиди, я плачу, бо зараз бачу лише фотографії розгромлених споруд в новинах. І те, що мене просто розриває на шматки - я більше ніколи не повернусь до Миропілля. Звісно, я прямо зараз можу взяти і поїхати туди. Але це вже не те Миропілля. Це не те місце, де я провела своє радісне дитинство. Я більше ніколи не повернусь до живого села, з живими людьми, з живими будівлями... Воно процвітало кожного року, але враз все пішло на дно. І тепер єдина можливість зустрітися з живим селом - уві сні. Про це я і написала в бонусному вірші 'Дитинство у Миропіллі'. В ньому вся я. І я розплакалася, лиш розпочавши його писати. Я сподіваюся, вам сподобається і ви його зрозумієте.
https://www.wattpad.com/story/308390384
