Вчора мені довго не спалося. Для мене це звичайна справа не спати до 3-4 години. Зважаючи на те, що тоді відбувалося: те брехливе відео від путіна, визнання так званих л/днр і взагалі настрій між країнами. Мені тоді здавалося, що це неприпустима поведінка в 21 столітті. Я вирішила перейти в соцмережах на українську мову, я написала вірш і додала до збірника. А потім, десь о 5 годині, я заснула. Зі спокійними думками, з планами та цілями на завтра.
Та як виявилося зранку, приблизно саме в цей час почався наступ, почався обстріл міст. Я не з великого міста, в нас не стріляли, тому прокинулася чи то сама по собі, за 2 години до будильника (що дивно зважаючи, що поспала 3 години від сили), чи то від повідомлень про ситуацію.
І це страшно, страшно спостерігати, страшно це все бачити і страшно жити. Весь день. Повністю. Я провела за переглядом всіх новин, що траплялися, постійно слідкувала що відбувається в моїй області, відео обстрілів та техніки — це страшно, це паніка у кожного.
І це вже справді неприпустима поведінка - розв'язати війну. Це великий удар не тільки по Україні, це удар для людства. Бо досі не навчилися вирішувати конфлікти мирно, без війни, без обстрілів та смертей.
Я вірю, я надіюсь, що ситуація налагодиться. І як можна скоріше. Адже між не спати, бо дивишся серіали, та не спати, бо страшно — велика прірва.