Сходила на відкриту прем'єру вистави про Ірпінь і Бучу. Відкрита прем'єра - це типу після спектаклю ніхто не тікає швиденько на маршрутку, а глядачі з режисером і акторами обмінюються враженнями. Вийшло уЮтНо і пА дОмАшнІмУ. Спочатку всі соромилися, а потім почалися історії про те, як хто переніс ту страшну весну.
Запам'яталася мені одна жіночка. І це не з інтонацією "я завжди пам'ятатиму", це читається з конкретним настроєм "я тебе, сука, запам'ятала".
Червоний прапорець комунізму вистрибнув на нас із самого початку спіча:
- Я буду на руском. Я всьо такі на ньом виросла... Мнє нравітся одна фраза моєго друга - "Путін рускій язик нє прєватєзіровал".
І вона почала розказувати, як волонтерила в обласній лікарні з перших днів повномасштабного, як не вистачало марлі і як вони боролися за кожного хлопця. Похвально, правда похвально. Я от так і не знайшла собі місця, де приткунутися і бути корисною - куди б не приходила, всюди вже купа народу і на мене буквально не вистачало роботи. Це правда хороший вчинок з її боку.
Але потім вона зачитала вірш. Я не процитую дослівно, але там було щось про те, як вона "заболєла горєм, люді рвут друг друга і в конце нас всєх пріміріт любовь і утіхнут культурниє войни".
Мене дивує, як після всього цього досвіду можна хотіти з кимось там миритися в любові. Нас хочуть і хотіли знищити не з 24 лютого, і навіть не з 2014 року. Ця культурна війна почалася до мого, до її народження і я сумніваюся, що нам пощастить побачити, як вона закінчиться. І любов'ю з ними не примиритися. З ними взагалі не примиритися - вони сприймають це за слабкість.
Тоді я чомусь піддалася цьому настрою уЮтНо пА дОмАшнІмУ і не захотіла розводити мовний срач. А тепер от думаю, що раз людина так відкрито верзе совкову хуйню, то немає причин мовчати й мені.
