Дорога з пекла

Частина 1

 ...Нарешті прозвучав довгоочікуваний наказ і в густому передсвітанковому тумані колона рушила вперед. Бійці вже знали,що               Путін пообіцяв "зелений коридор" для українських військ. Жовтий "Богдан", який в мирному житті був звичайнісіньким шкільним автобусом, важко зрушив з місця, вщент заповнений вояками, і попрямував розбитою дорогою. Вадим потрапив до мікроавтобуса "Фольксваген", в якому їхали бійці добровольчого батальйону "Дніпро-1". Повільно просуваючись вперед, колона поступово розширювалася, зростала. На БМП і танках люди сиділи навіть зверху на броні.

    Приблизно о шостій годині ранку почала надходити інформація про те, що росіяни вимагають, щоб наші бійці опустили прапори, опустили зброю,покинули і не мінували техніку. Вони відмовилися це зробити. А незабаром почався перший обстріл. Коли по колоні почали гатити з танків та гранатометів, вертка маршрутка опинилася ніби поміж залпами -снаряди лягали то попереду, то позаду. В "Богдан", котрий їхав попереду неї, снаряд потрапив прямою наводкою, машина миттєво спалахнула, немов смолоскип разом з бійцями. Колона зупинилася, хлопці почали вискакувати із "Фольксвагена" - хотіли заховатися в лісосмузі, але раптом побачили, що звідти на них ланцюгом ідуть танки. Вони знову заскочили в маршрутку, яка вже була зрешетована осколками, але проїхали недовго- машину підбили. Підбиті машини зупинялися, перекидалися, через них зупинялися інші і давали задній хід. Навкруги хаос, паніка, крики, смерть і кров... Дорога і узбіччя були завалені понівечиними тілами та розбитою технікою. Серце Вадима шалено калатало. Йому вдалося майже на ходу заскочити до переобладнаної інкасаторської броньованої машини, в якій були теж побратими із "Дніпра". Під безперервну канонаду та цокання куль вони на максимальній швидкості виривалися з цього вогняного пекла. Снаряди та кулі поливали їх проливним дощем. Колону розстрілювали впритул, ніби в тирі. Машину, що їхала попереду, розірвало на шматки, почорнілий від вогню "Богдан" вже догоряв - всередині нього сиділи, стояли, притиснувшись один до одого обвуглені тіла. А тих, хто був ще живий, російські вояки розстрілювали з автоматів, танків, кулеметів...

    Далі вибух і прийшов до тями вже на землі. Без бронежилета, без шолома, без автомата. Весь закривавлений, з пораненими ногами, з пробитим лівим плечем і пробитим навиліт лівим зап'ястям. Перемагаючи нестерпний біль, хлопець роздивився навколо- поруч лежали тіла українських бійців, а десь здалеку чулися голоси російських вояків.Вадим упізнав їх по характерному акценту. Він обережно повернув голову.Неподалік на бугрі виднілися ворожі танки, над якими майоріли російські триколори, поруч чувся стогін, передсмертний хрип і постріли - росіяни нишпорили навкруги і пристрілювали тяжкопоранених. Інстинкт самозбереження підказав єдине правильне в цій ситуації рішення- незважаючи на несамовитий біль, не рухатися і не стогнати. Він лежав на животі, притиснувшись обличчям до землі, підібгавши під себе поранену правицю і вчепившись зубами в рукав, намагаючись не застогнати. Та його все ж виявили і здалеку закидали гранатами. Його засипало осколками, які повпивалися в спину і в ноги... Від болю Вадим втратив свідомість, а коли прийшов до тями, навкруги була абсолютна тиша. Було дуже спекотно, хотілося пити і сховатися в темряві. Сховатися від людей, які так несамовито знищують один одного, від людей, які ще вчора, в мирному житті були друзями, спілкувалися і товаришували сім'ями і країнами, а за якусь мить стали запеклими ворогами і ладні були стерти один одного з лиця землі.