Око в моїй кімнаті

Валентинів день

У День Святого Валентина усі самотні люди відчувають себе ще більш самотніми. Навіть статистика самогубств натякає, що сьогодні не день рожевих шмарклів, букетів та подарунків, а справжній духовний апокаліпсис одинаків.

Галюня. 16:05

Я сиділа біля мольберта поряд зі своїм столом, хаотично вкритим тюбиками олійних фарб. Сьогодні на палітрі були перемішані особливо похмурі відтінки пігментів із загадковими назвами: сажа газова, марс коричневий темний, кобальт фіолетовий, сієна палена та вохра світла. Дотик пензля ковзав, ще і ще. На полотні потроху з'являлися туманні силуети, наче примари з чужих світів. Я не оберталася та і без того знала напевно, як роздратовано почали роздуватися ніздрі Антона. Він не переносить сильний запах фарби, розчинника та льняної олії. А мої картини вважає безглуздою тратою часу й грошей.

Радію, що Антон не може закидати мене зараз своїми отруйними несправедливими коментарями, бо саме розмовляє у режимі онлайн конференції із керівником. Не знаю скільки цього разу хлопець буде зайнятий, але відчуваю, що чергової сцени не уникнути. А ще свято, блін. Боюся, що нам до закоханих як до Місяця рачки.

Антон. 16:05

Я тихо кипів. Не розумію, якого біса керівник проекту вже вдруге за сьогодні бажає влаштувати відеоконференцію. Нічого собі праця із дому. Одні й ті самі речі розжовуємо. Як неандертальцю пояснюю йому кожну строчку коду. Дмитро мене зовсім нездатним програмістом вважає, чи що? Ще й цей сморід у кімнаті стоїть. Очі роз'їдає. Хоч би кватирку у вікні відкрила. Галюня зовсім з глузду з'їхала. З перспективного молодого архітектора перетворюється у Ван Гога у спідниці. Безумні картини вже є, наступний етап — відрізане вухо.

Мені потрібна ця праця. Надзвичайно цікавий міжнародний проєкт. Записати його у свою автобіографію, що джекпот виграти. Тільки б витерпіти керівника. Надокучливого керівника й нестерпний сморід.

Галюня. 16:21

Щось мені занадто тужно сьогодні. Пригадую наші з Антоном романтичні початки. Ми юні їдемо підкорювати столицю він факультет програмування, я — архітектурний. У нього тут не було друзів, у мене подруг. Відсутність рідні зцементувало наші почуття і я вважала, що на такому міцному фундаменті ми протягнемо ціле життя. Зйомна двокімнатна квартира здавалася полігоном кохання. Тільки ми, два робочі столи у протилежних стін, великий матрац на підлозі й нікого зайвого. Ми ходили голяка й гризли граніт науки, розвиваючись кожен у своїй площині.