Автобус. Кінцева. Знайоме обличчя. Радісне вітання. Спершу хотів їхати до своєї кімнати в гуртожитку. Передумав. Вийшов з ними. Пішли купувати персики. Зважили. Виявилося золоті. Дуже дорогі. Але подумав нехай. Зустріли індійці. Чи індуса. Треба подивитись різницю. Пішли до набережної. У хвилях відблискує сонце. Купа людей. Чути барабан. Інший вечір. Але теж ж обличчя. Він хоче кудись. Я не вагався. Він зупиняє, домовляється, а я мовчу. Їдемо автостопом. Треба ще один ривок. Ніхто не стає. Йдемо пішки. Випадково зупиняю таксі. Каже водію що немає коштів. Везе задарма. Я маю вдавати його кузена. Стали в пригоді знання кількох фраз держою*(назва місцевого діалекту арабської). Йдемо набережною. Темно. Хвилі лише чути. Пусто. Людей майже нема. Вони будуть, але після 12-ої. Ми ж не чекаємо. Ловимо автостоп аби повернутися. Єдина вантажівка на дорозі.зупинилась. Два сидіння спереду. Сідаю на праве. Салім між мною та водієм. Хоч він не їхав у Оран. Але він нас віз. Віз. І врешті довіз аж туди. Він був дуже добрим. Багато балакав. Запах що відчувався підказував причину доброти. А може він і без того таким був. Навіть фруктів нам купив. Приїхали. Попрощалися.Подякували. Дружно почали шукати туалет. Бігаємо пустими вулицями. Ніде немає кущів. Вгамувалися від бігу. Кущів не знайшли. Він повертає праворуч, до себе. Я сподівався на трамвай. Але порожні лінії на зупинці віддавали свіжим повітрям. Йду прямо. Але швидко. Прямою вулицею. Прямо по коліям. Парк праворуч. Відчинений. Тихенько заходжу. Сподівають охоронця та собак немає. Пробач алжирське дерево. Нарешті спокійно з полегшенням йду.
Проходжу повз охорону. Без погляду. Бо гуртожиток не мій. Прийшов. Завалився на другий ярус.
"Кімната. Зафарбоване скло. Три ліжка. Телевізор надбитий в одному куті. Комарі. Багато комарів. Багато кусючих комарів. Б'ю їх курткою. Ахмет приніс якусь пластинку від них. Вона тліє. Лежу. Ноут на ногах. Дума спати чи ні. Все одно їсти о третій ночі. А зараз майже 12 вже. Думаю, що батьки вже точно сплять. В них уже друга ночі."
Шукаю магазин щоб купити щось і розміняти гроші. Бо маю разом тисячу. А на таксі треба тридцять. Ходжу. В одному магазині каже що немає решти з 1000. І не дивно бо ранок ще. Заходжу в інший. Він дає просто так попити. Я справді хотів пити. Але розміняти теж хотів. Пішов сів. Думаю буде що буде. Може тоді так поїду. Дам йому 1000. А якщо скаже що немає решти, то розміняю в аптеці поруч. Там точно має бути решта. Їду. Хтось позаду торохтить усю дорогу. Водій з ним переважно погоджується. Наприкінці даю тисячу. Він каже що не треба. Каже мовляв я гарно їхав. Не заважав. На відміну від іншого. Я знайшов 15 динарів дав йому. Подякував. І пішов до будинку.
Прогулянка. На колесах. Я його бачу вдруге. Він друг Зіно. Їдемо вздовж набережної. Моря не видно. Темно. Розмова не в'яжеться. Точніше. Не бурхлива. Лише короткі репліки. Каже що заїде до друга. Зупиняється. Чекаю його в машині. Потім повертається. Гішем Каже йти з ним. Проходжу. Нагадує готель. Або ж це будинок такий. Виходимо на веранду. Ліворуч вдалині столик. Сидять вони. Ніби звичайні. А ніби мафія. Ніби просто Алжирці. А ніби гангстери. Сідаю поруч. Намагаюсь зловити те про Гішем говорить з ними. Трошки перемовляюсь з ними. Сидіти там. Увечері. З незнайомцями. Бо зна де. Особливе відчуття.
