Втікачі

Частина 1

Одного дня я помітив, що кинута хатинка на околиці більше не пустує. Мене здивувало, що в селі, де жодної події не відбувалося непомітно, з'явилося відразу двоє чужинців, і ніхто їх не обговорює. Не шепотілися сусідки, притулившись до хиткого тину, не пліткували молодиці, відпочиваючи під копицею свіжого сіна, мовчали сивочолі діди, які все знали й бачили на своєму віку.

Цікавість не давала мені спокою. Я часто ходив повз стару хату, щоб побачити, як струнка дівчина вибігає до криниці по воду, чи в садок набрати яблук. Вдивлявся пильно, а вона помічала, опускала очі й поспішала швидше сховатися. Іноді з'являвся чоловік: високий, з русою бородою та довгим вигорілим волоссям, яке вільно падало на широкі плечі.

***

— Мамо, мамо, я вчора знову бачив тих людей, які на горбочку оселилися, — мені кортіло поділитися спостереженнями.
— Казала тобі не вештатися там, чого такий не слухняний, — мама вперла руки в боки й з погрозою поглянула на мене. — От повернеться батько з міста, отримаєш горіхової каші.
Минуло понад два роки, як батько зник. Люди шепотілися, що він перебрався в сусіднє село до іншої жінки, але матір продовжувала поводитися так, ніби її вигадка про його справи у місті правда.
— Мамо, невже ж нікому не цікаво, хто вони, звідки прийшли, чому залишилися?
— Є речі, синку, які краще не знати, — в очах матері відбилася тривога.
Мене бентежили туманні натяки дорослих й завіса таємничості, яка нависнула над чужинцями. Тож я з подвійним запалом продовжував своє спостереження. Чужинці ні з ким не водили дружби. Жили тихо й потроху господарювали. За місяць чоловік поправив хату, витесав нові сходи, навів лад на подвір'ї. Я іноді бачив, як сиділи на ґанку, притулившись один до одного та милувалися сонцем, що поринало у вечірню імлу. І тоді мені здавалося, що це Велес з Мокошшю сидить на краю всесвіту.

За звичкою вештаючись неподалік їхньої оселі, почув, як мене погукали.
— Гей, малий, іди сюди, справа є. — Я побіг до чоловіка, здіймаючи куряву босими п'ятами. — Ти ж, певно, тут все знаєш?
— А як, це ж моє село, — я задер носа, сповнений власної значущості.
— То може сходимо разом на полювання? Будеш провідником?

Я радо погодився і наступного дня, ще до схід сонця, вже стояв на стежці, яка вела до лісу. З того часу ми разом полювали на мілку дичину, а одного разу, навіть, завалили косулю. Всеволод показав, як стріляти з лука і пообіцяв навчити битися на мечах. Я вже уявляв, як вступлю до княжого війська та стану дружинником, але сталася подія, яка не дала здійснитися цим мріям.

Був ранок і я, як завжди, піднявся та похапцем натягнув одяг, поспішаючи вшитися до того, як матір мене помітить та загадає якусь нудну хатню роботу. Опинившись біля перелазу, побачив батька. Його обличчя здалося мені чужим та постарілим. Не звертаючи на мене уваги, він пройшов подвір'ям і ніяково спинився у дверях. Матір окинула його довгим важким поглядом та відступила вбік. Батько зайшов та сів на лаві. Снідали мовчки, і я не витримав:

— Тату, в нас нові люди в селі оселилися.
— І хто ж це? — спитав без особливої цікавості й продовжив гучно сьорбати юшку.
— Жінка та чоловік. Його звуть Всеволод. Він мій друг, — я випростався та вдарив себе кулаком у груди. Відчував гордість, що зі мною товаришує дорослий, сильний та мужній воїн. В тому, що Всеволод саме такий, я не сумнівався.
— А її як звати? — батько раптово зацікавився.
— Предслава.

На цьому розмова скінчилася, але в мені оселилася незрозуміла тривога. Наступного ранку батько зник. Я поставився до цього спокійно, за два роки звик жити з матір'ю. Проте, ввечері він повернувся верхи на гнідому жеребці. В мішку, притороченому до сідла, були подарунки: червоні чоботи для мене та моністо для матері.

Щойно мати пішла на город, я взув нові чоботи та побіг до хати Всеволода. Діставшись місця побачив, що подвір'я стоптано кінськими копитами. Деінде, немов достиглі полуниці, червоніють сліди крові. Скрізь розкидано посуд та одяг. Біля криниці лежить зламане дерев'яне цебро. Закляклий від страху, неслухняною рукою, я штовхнув двері та ступив через поріг. Тиша здавалася живою та об'ємною, сповненою зловісного значення. Тьмяне світло пробивалося крізь віконце, затягнуте плівкою з бичачого міхура, й не дозволяло розгледіти кімнату. Коли очі звикнули до напівтемряви, я побачив, що посеред хати, обійнявшись, немов втомлені коханці, лежить кілька людей.

Перехопило подих і я відчув нудоту. Долоні спітніли та стали липкими. Насилу перебираючи ногами, наблизився й спробував розгледіти вбитих.
Це були чоловіки. Такі ж широкоплечі та бородаті, як Всеволод. Здихнув з полегшенням зрозумівши, що мого друга серед них немає. Ретельно обнишпорив подвір'я, хату та хлів і заспокоївся, вирішивши, що Всеволод та Предслава врятувалися.

Повернувшись додому, батька я не застав. З того часу він більше не повертався.


***



Минуло десять років й до нашого села забрів мандрівний гусляр. Оповідав про заморські краї, про дивовижних тварин, про славетні битви, і я згадував дитячу мрію стати воїном. Коли висохла, вкрита старечими плямами, рука вкотре вдарила по струнах, пролунала пісня. Від її слів стиснулося серце. Оповідала про княжну, яка втекла з дружинником, бо не хотіла йти заміж за нелюба. Закохані довго подорожували й, нарешті, оселилися в хатині на краю села. Жили там доки не знайшовся зрадник, якій розповів про них братові княжни. Дружинник вбив посланих за ними воїнів і зник разом із коханою. З того часу їхній слід згубився.
Втомлений гусляр відклав інструмент і задивився на західне сонце. Я поринув у спогади. Бачив себе хлопчиком, який з-за тину спостерігає за Всеволодом та Предславою. Вони сидять на ґанок і вдивляються в горизонт. На очі навернулися непрохані сльози, а душу охопила туга за забутими дитячими мріями.