Мара

Частина 1. Дитина-звір

Мій шлях починається з того дня, коли я дізналась, що не рідна своїм батькам. Мій світ зруйнувався в одну мить і більше вже ніколи не став таким, яким він був до цього. Я почала задавати Всесвіту багато питань, натомість отримала смачненький ляпас від долі, після чого вже не було сенсу щось продовжувати шукати. Хто я? Звідки родом? Хто мої справжні батьки? І найголовніше питання: чому вони мене покинули? Відповіді не було.
Один чоловік сказав мені: «Якщо зазирнути в душу людини, можна побачити стільки ж ран, скільки було на тілі в Ісуса Христа». І знаєте, що?! Я згідна з ним.

Мене кличe оточення, на ім'я Марія, хоча я відчуваю своїм серцем, що це не моє ім'я. Так би мовити, воно геть не підходить під мої риси характеру. Якби мені сказали схарактеризувати себе в трьох словах, я б сказала: хлопчик в штанцях. На мою думку, більшість з хлопчаків мріяв би мати такий характер як у мене, але зараз не про це.
Коли я тільки почала робити перші кроки, сусіди з насмішкою викрикували моїй мамі: куди вступає Мара (так-так, вам не почулось: Мара – про це згодом), там трава всихає. Тобто ви зрозуміли, що не встигнувши, ще проговорити своє перше слово, мене вже не любили. Коли я подорослішала, зробила висновок, що таке відношення було пов'язане з багатьма наслідками. Одним із них – врода. Люди, особливо жінки, по своїй натурі – заздрісні, а в мене було те, чого в них не було – молодість і природна краса. Інші причини пов'язані з матеріальним становищем батьків, плюс їхня жага до справедливості в несправедливому світі, і це все спричинило до того, що нас просто не приймали у своє коло спілкування. 

Почну з того моменту, коли я себе пам'ятаю. Мені було не більше трьох років, а я не промовила і слова. Дівчатка в такому віці вже розповідають казки батькам, я ще навіть не починала говорити, але в моїй пам'яті чітко закарбувались моменти мого безтурботного, щасливого дитинства.
Одного літнього дня, гуляючи з татусем у лісі, як раптом, помітила  біля дерева розриту норку, в якій знаходилися самотні, маленькі мишенята. Можливо, хтось хотів ними поласувати, якщо ямка була розрита і пошкоджена. Навіщо вони мені потрібні були цього я не знаю, але захотілось їх взяти з собою додому, тим паче тато був не проти. Коли ми прийшли з прогулянки, батько допоміг сконструювати для них будиночок з кімнатами, для кожного окремо. Кожного дня я їх годувала і прибирала за ними, оточувала любов'ю і турботою. Пройшов деякий час, я навіть не помітила як з трьох маленьких мишенят виросли вже дорослі миші. Для мене, як маленької дитини, це була радість: бачити, як догляд за меншим сприяє тому, що три маленькі мишенята вже можуть подбати за себе самостійно. Можливо, так і тривало б далі, поки одного разу не сталося лихо.
Під час сильного буревію, моя клітка з мишенятами відлетіла на пару метрів і вдарилась об підлогу, відкривши дверцята від клітки. Мої маленькі друзі, не довго думаючи, розбіглися, хто куди, залишивши по собі пусту клітку. Якби ви знали, скільки було безсонних ночей, безмовних сліз і жалю; скільки ще років не могла простити собі, що  не забрала їх знадвору і лишила віч-на-віч зі страхом смерті; скільки разів я шукала їх по обійсті. Але на цьому моя історія не закінчилась. Через пару днів, після цієї дитячої трагедії, сусідка по прізвиську Діня (я її так прозвола, через те, що в неї була видовжена голова, як в дині й мала колір шкіри жовтого відтінку), прокрикуючи якісь незрозумілі слова, і розмахуючи до неба руками, прийшла до нашого двору.
– Доброго здоров'ячка, сусіди, – зневажаючи, гордою ходою промовила Діня, – а я ось, думаю, зайду до своїх сусідів, та й знаю, як ви тут після стихійного лиха? – промовивши через зуби, підійшла ближче до мене.
Кожного разу коли її бачила, від неї віяло злобою, заздрістю і жорстокістю. Вузенькі темні, як ніч очі, скорчений в ліву сторону ніс і в додаток криві зуби, як у Баби Яги, лякали мене, не витримавши натиску, я сховалась за мамину спідницю.
– Та ось бачте, пані Оксано, ще ніяк не можемо оговтатись після лиха, – лагідним голосом промовила матуся.
– Так? – роздивляючись навкруги, запитально спитала Діня.
– Так-так, пані, – матуся крихітними пальчиками гладить моє світле волосся.
– Я ось дивлюсь, що все у вас в порядку, – з насмішкою промовила панна.
– Та де там, – зітхнувши мати, махнула рукою.
– І що ж таке у вас трапилось, що з цього ви зробили трагедію? – кривляючись сказала Діня, зробивши акцент на слово «трагедія».
– В нашої Марійки, – матуся на клонившись, поцілувала мене в голівоньку.