РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Коли проти ночі постукали у двері, Євдося відчинила, не питаючи, хто там, і впустила до хати Чорного Ворона.
- Уже? - спитала вона.
Ворон сів на лаву, ближче до божниці, де з лампадки падало тьмяне світло, і подивився на ліжко, в якому минулої осені, рівно рік тому, він одлежувався цілий місяць, а тепер тут спав Ярко - не у сповитку, а по-дорослому вкритий вовняним рядном.
- Як він?
- Нівроку, росте.
- Я знав, що в тебе йому буде найкраще, - сказав Ворон. - Але мушу відвезти його ще далі.
- Навіщо? - вона ждала, що Ворон це скаже, але не думала, що так скоро.
- Треба, Євдосю. Такий час.
- Такий. Пора тобі й про себе подумати.
- А що тут думати?
- Голи бороду та ховайся чимдалі поміж чужих. Давно казала тобі, що не буде пуття з вояцтва вашого.
- І ти вже знаєш... Біда, Євдосю. Біда, ще й велика.
- Біда ваги не має. А рятуватися треба. Мусиш подбати про себе.
- Взавтра, - сказав він. - Взавтра я зголю бороду.
- Справді? - Євдося спершу мовби й зраділа, та потім ще більший жаль підступив до серця. - Це я вже більше тебе не побачу?
- Ну, чого ж... - якось непевно промовив Ворон.
- Переночуєш у мене?
- Ні. Посиджу, поки збереш дитину.
- Хоч підвечеряй.
Євдося засвітила на столі каганець, насипала йому миску теплого кулешу, сіла на лавці й, поки він їв, усією собою дивилася на Ворона.
- А про Веремія більше нічого не чув? - спитала вона.
- Нічого. Самі тільки вигадки. Звитяга породжує легенди, а відчай - брехню.
- Так завжди велося у світі.
- Був колись у моєму загоні один тихий хлопчина, не з тутешніх, бурлака. Івасем звався. Поки воюємо, він ще нічого, а як настає затишшя, йому наче пороблено. Впадає в таку нуду, хоч викинь чоловіка, аби на інших не перейшла та хвороба. Мовчить, мовчить, та як почне говорити, то тільки про одне - про орден руки Івана Хрестителя. Він казав, що належить до таємного ордену лицарів руки святого Іоанна.
