Історія особливого духу. Асциль

розділ перший

1

Історія особливого духу.
Асциль
п р а в д а

Мертві знають більше...

  Світанок. Холодне сонячне проміння розтинало своїми гострими стрілами нічну темряву. Навколо стояла страшна тиша, ніби це була не Асцилія, а ті чорні землі, де таке поняття як час, сонце і життя не існує та ніколи вже не існуватиме. Тільки розуміння того, що це було неможливо, що ті землі існували лише на сторінках старих збірок з легендами  змушувало повірити в те, що це й насправді не землі Мороку. Час? Його плин здавався мені завжди чимось страшним. Він був непідконтрольний нікому і він нікого не щадив. Ніхто не знає, що станеться в наступну мить, який буде день завтра. Принесе він щастя чи невдачу? На жаль, відповіді на це запитання не було ні в кого, але по правді людей ніколи й не цікавило, що відбувається навколо них - їх цікавило лише майбутнє, кожен хотів знати чи розбагатіє його сім'я, чи народиться першою дочка, чи отримають вони хороший врожай влітку. Можливо, це і стало тією причиною виникнення пророцтва за сценарієм якого пізніше жило багато поколінь, очікуючи того самого дня - дня Азарату. 
    Піщинка за піщинкою, пелюстка за пелюсткою, рік за роком - час спливав з неймовірною швидкістю, та все ж до того моменту ще було далеко, як до, описаних в легендах, Аріянських руїн. В це хотіли вірити всі і, може, тому це й здавалося чимось дійсно далеким.

- Все ж схід сонця один з найбільш чарівних  моментів доби. Я ніколи не втомлюся спостерігати за тим, як на світанку все прокидається від сну, оживає.  - порушила тишу тендітна фігура, що стояла біля маленького віконця, тільки-но скрипнули завіси на старих березових дверях. Її волосся  струменіло неслухняними завитками до самих стегон. Сонце осяювало її худорляве, виснажене від постійного недоїдання тіло, повністю, роблячи схожою на одну з тих міфічних істот про яких було не прийнято говорити вслух.  - Правда ж, Арлін?

- Можливо й так, але мені більш припадає до вподоби місяць. Ще зі днів першого витоку він освітлює нам шлях, а зараз дарує другу надію після того, як сонце зникає від очей наших.

- Можливо, однак я все ж недолюблюю ніч. Кожного року думаю, що буде тоді, якщо сонце не зійде більше над ранковим небосхилом і все так і залишиться в вічному сні.