долоні

ніколи не забуду

завжди вважала, що не заслуговую на таку віддану любов: кожні мої стосунки лише підтверджували це. тільки зараз прийшло розуміння, як же сильно лікує це почуття. не ранить, а потім лікує, а просто лікує, бо є що лікувати. старі одинокі рани, чорна пустка десь всередині, ніби від снаряду, ніби розбите зимою вікно. справжня любов - це, як я писала у вірші "петь кольібели" и "есть макароньі с сьіром". бо завжди це знала, а тільки зараз відчула. мене обіймають твої руки, ніби ковдра. і від цього ані спекотно, ані холодно, ніякі комахи в животі не вошкаються. є тільки давно забуте і таке потрібне зараз відчуття - я вдома.

позавчора, п'яні, ми йшли набережною. сире повітря, сірі будинки. дивились на річку, як вода бурлить, а по берегах розкидано сміття. од пива я не могла перестати балакати таку дурню, що й на голову не налізе. ти мовчки слухав і просто дивився в вічі. розказала з ким по п'яні перецілувалась, яке безглуздя творила, як вдарилась носом об підлогу. а потім схопилась за рот, перелякано подивилась на тебе; "тобі напевно соромно за мене...скажи, що соромно, скажи правду! наскільки соромно від одного до десяти? курва, забудь усе!"

ти уважно на мене дивився й посміхався: "ніколи не забуду". на кожне моє "соромно" відповідав "ні".

а потім я заплакала. ми сиділи на лавочці, о, жах! ніколи алкоголь, а тим паче дружелюбне пиво, не доводив мене до сліз. "ну ось,- тихо сказала я: - тепер ще й ненавидиш".

"я люблю тебе"

ауч! які слова. в холодний квітневий дощ вони були як теплі руки під світер. які рідні слова, які ніжні. сльози побігли іще та ще. "і я тебе... люблю" як же складно це промовляти, ніби рот не вмів рухатись таким чином.

ти витирав сльози, так обережно, щоб не зачепити макіяж і дивився на мене з німим питанням в очах. "я сама не знаю, чого так...забудь, забудь усе!!!"

"ніколи не забуду"