Ерідан

Пролог

  Одного сонячного літнього дня, десь опісля вечері, Теодор знову переміг свою молодшу сестру у карти. На вкритому ластовинням обличчі юнака, сяяла самовдоволена усмішка.
  — Та ти мухлюєш! — підвівшись з-за столу, вигукнула мала. — Давай іще раз!
  Смарагдові очі дівчинки палали від люті. Зрештою, це була її четверта паразка! У свої десять років Анісія була надто впертою. Хлопець знав, що допоки дівчинка не виграє, гра не завершиться.
  — Ну добре, — хитро посміхнувся Теодор, — але це остання партія.
  — Домовились.
  Батьків не було вдома, тож юнак наразі був за головного. Живучи коло пшеничного поля на околиці, мати та батько мали прокидатися ще до сходу сонця, щоб встигнути на роботу, а пізно ввечері повертались із чимось смачненьким. Зазвичай вони залишали листа із вказівками на день, переважно це були дрібні домашні справи, як-от помити посуд, попрати білизну, та приготувати вечерю. Сьогодні, чомусь, листа не було. Та і батьки нині щось затримувались.
  Золотаве волосся дівчинки, таке ж як і у брата, виблискувало у променях вечірнього сонця. Довгі густі локони спадали на плечі, підкреслюючи світлу, без веснянок шкіру. Ще десять років тому, вперше побачивши свою сестру, шестирічний Теодор зрозумів, що це дівчисько розіб'є багацько юнацьких сердець.
  — Роздавай уже!
  — Не будь такою нетерплячою, Нісі, — підвівшись з-за столу, відповів хлопець. — Врешті-решт, це остання гра. Можна ж і відтягнути момент моєї перемоги.
  — Це ми ще подивимось!
  Брат і сестра полюбляли грати на горищі їх двоповерхового будиночку. Кімната була просторою, з великим віконцем, освітлюючим майже весь простір. Незважаючи на навеликі розміри піддашшя, тут вміщалося два комоди із настільними іграми, шафи зі старими речами, канапа між ними, та низький скляний стіл у центрі кімнати, обабіч якого знаходились два світло-зелених крісла. Побілені стіни та підлога, застелена сірим килимом, надавали кімнаті певного затишку.
  Роздавши по шість карт кожному, Теодор прийнявся роздивлятись свої. Три козирі, та три звичайні. Хлопцю сьогодні неабияк щастило. Але він не міг дозволити собі перемогти уже вп'яте. Не міг вкотре засмутити свою сестру. Позбавляючись майже усіх козирів ще на початку гри, Теодор прямо-таки дарував Анісії перемогу у цьому раунді.
  — Ти перемогла!
  — Я перемогла, Тео! — скочила з-за столу мала.
  Не стримуючи своїх емоцій, дівчинка забігала навколо столу. Маленькі босі ніжки затупали по підлозі. Були б батьки вдома — обов'язково зробили б зауваження за галас у домі. Але, на відміну від них, хлопцю подобався гамір від проявів щастя молодшої сестри.
  Нарешті зупинившись, дівчинка повалилась на диван.
  — Скоро уже батьки повернуться? — втомленим голосом запилата Анісія.
  — Я не знаю, Нісі. Вони не залишили листа, в якому повідомили б про своє запізнення.
  У кімнаті запала тиша. І натяку на нещодавні радощі не було.
  — Давай влаштуємо пікнік у полі, поки батьки не повернуться? — Несподівано запитав Теодор. Юнак добре знав, що сестра обожнює пікніки, та не зможе відмовити. — Га?
  Не відмовившись і словом, дівчина підбігла до невеличкої шухлядки комода, та дістала звідти червоне у чорну клітинку покривало.
  — Пішли доки не стемніло! — гукнула вона брату.
  — Не впади зі сходів! — звівся хлопець з-за столу. — У кімнаті уже доволі темно, тож будь обережною.
  — Тео, я уже не маленька!
  — Що-що? Зверху вітер дме — нічого не чую!
  Але Анісія уже була на першому поверсі. Кімната, і справді, уже була погано освітлена. Темно-зелені стіни та підлога, застелена лінолеумом, надавали вітальні зловісного мороку.
  — Я підійду через декілька хвилин. — гукнув з горища Теодор. Певно, припустила дівчинка, збирав розкидані нею карти. — Тільки прихвачу із собою вишневий пиріг, привезений учора батьками.
  — Гаразд!
  Пробігаючи повз кухню, Анісія знов учуяла жахливий сморід. Недобрий запах зіпсованих яєць стояв ще пообіді. Тоді Ланова-молодша не звернула на нього великої уваги. Та і зараз не збиралась. На неї чекав пікнік.
  Відчинивши вхідні двері та вдихнувши свіжого літнього повітря, Анісія помчала у безкрає поле. Прохолодний вітер м'яко тріпав волосся дівчини та обдував її довге платтячко кольору слонової кістки, приталене червоною стрічечкою. Пишні рукава були вишиті традиційною українською вишивкою, а спідниця закінчувалась мереживом багряного кольору.
  Біжучи босоніж рідним ланом, Анісія щоразу відчувала себе вільною. Та справжньою. Зараз існували лише вона, вітер, та безмежне поле, засіяне золотом.
  Тоненька стежка вела до самого центру ниви, де брат та сестра зазвичай влаштовували пікніки та споглядали на зорі.
  Вчора Тео обіцяв показати якесь чергове сузір'я зі складною назвою. Одне із найбільших, за його словами. Хоча Анісія майже нічого не розуміла із розповідей хлопця — їй подобалось просто слухати його.
  Розклавши червоне у чорну клітинку покривало та зручно вмостившись на ньому, дівчинка прийнялась чекати на старшого брата.
  Юнак завжди знав як потішити сестру: якось вони самотужки змайстрували повітряного змія, та невдовзі він зірвався з мотузки. Їм тоді довелося гасати по всьому полю, щоб наздогнати ту кляту саморобну споруду. Мокрі від поту, вимазані в грязі, втомлені, але зі змієм у руках — вони повернулись додому.
  «Щось Тео затримується», — думає Анісія, підібгавши плаття під ноги.
  Десь поодаль пташки наспівували свою останню пісню; піддува теплий вечірній вітерець, погойдуючи поле усіяне золотом; за обрієм проблискувало вечірнє сяйво. Так виглядав спокій.
  БАХ! БА-БАХ!
  В Анісії перехопило подих. Заграва від сліпучого полум'я блищала в її смарагдових очах.
  Їх будинок палав.
  — ТЕО! — підхопившись з місця і ринувши до будинку вигукнула дівчинка.
  Чимдуж біжучи полем, вона не звертала уваги на дряпаючу ноги пшеницю. Вітер щосили линув в обличчя, сплутуючи золотаве волосся.
  Їй потрібно було якнайшвидше дістатись будинку.
  Вона ПОВИННА була щось зробити.
  Підбігши до будинку, перед очима постала жахлива картина: вибиті вікна, палаючі стіни, та обвалений дах. Навколо заходилась горіти суха пшениця.
  Не звертаючи уваги на палаючий поділ плаття, Анісія обігнула будівлю з усіх сторін у пошуках брата.
  — Тео, де ти?! — сльози текли рікою з її заплаканих очей. — Тео...
  Вона сподівалась що хлопець встиг вийти із будинку ще до вибуху. Сподівалась що зможе витягти його з полум'я. Хоч якось допомогти.
  Усе було марно. Його ніде не було.
  В очах темнішало. Ноги уже не тримали обм'якше тіло. Палаюча трава та спідниця обвалювала кінцівки. Пишні рукава також зайнялися вогнем. Та Анісії було байдуже. Вона повинна знайти брата.
  З боку дороги долинули знайомі звуки батьківського автомобілю.
  — Анісія! Теодор! — вистрибнувши із машини гунула мати.
  — Мамо... — лише вихопилось з вуст дівчинки. Вона ледь викульгала із лап багряного полум'я назустріч батькам.
  — Анісія! — підбігла до дівчинки мати. Підхопивши її за плечі, вона витягли її з вогню. — Анісія, де Теодор? Що трапилось?
  — Рятувальники уже в дорозі! — крикнув хтось із сусідів.
  Батько помчав до палаючої будівлі.
  — Я... я обійшла б-будинок декілька р-разів, — ледь вимовляла дівчинка. — Тео н-ніде... ніде не б-було, — сльози текли рікою. — Ми хотіли в-влаштув... влаштувати пікнік. Я п-пішла в поле, а Тео сказав, що... що підійде пізніше. І р-раптом вибух. Я відразу подалась д-до хатини. Але Тео... Я н-ніде його не знайшла. Вибачте мені...
  — Тшш... — пригорнула до себе Анісію мати.
  Поодаль уже були чутні зловісні сирени швидкої допомоги та пожежної машини. Прибувши на місце, лікарі загорнули дівчинку в покривало, та обмотали бинтом обгорілі ноги. Зробивши свою справу, вони склали свої приладдя й сказали: «Мабуть, залишаться шрами».
  Пожежники же почали гасити палаючу будівлю. Декілька людей у спеціальних костюмах пішли прямісінько всередину самого будинку аби витягти Теодора. Знадобилась година, щоб погасити пожежу. Колись гарний світло-зелений будиночок було не впізнати.
  Лише після ліквідації пожежі, рятувальникам вдалось витягнути з-під завалів нерухоме тіло. Від знайомих Анісії витончених рис обличчя та стрункої фігури брата нічого не залишилось — сама лише обгоріла плоть.
  Теодор був мертвий.