Коли вона

✨

Декому краще вдаються приголосні,
Декому - голосні...

Вперше ми зустрілися в залі очікування. Мій поїзд відправлявся о третій ночі. Я приїхав зарано і мав ще півгодини часу до відправки, а вона була однією з тих небагатьох, хто, як і я втрачав тут час в очікуванні.

На неї не можна було не звернути увагу - вона сміялась вві сні. Спочатку це була легка посмішка, за яку зачепився погляд, а тоді вона засміялась. А я перестав дихати, та вона навіть не прокинулась. Я й гадки не мав, що таке можливо.

Потім я поїхав, а вона так і лишилася там. Спляча красуня серед втраченого часу.

Вже сидячи у поїзді, я довго думав, що волів би дочекатися коли вона прокинеться, щоб спитати її ім'я.

Наступного разу ми зустрілися на площі. Я став випадковим свідком революційної ходи, а вона йшла попереду. Горда, непохитна, вона вела за собою. І ноги самі понесли мене слідом. Тоді все закінчилось мирно, тоді я й гадки не мав скільки всього за плечима цієї жінки.

А вона помітила мене в пабі, де зібралася більшість тих, хто йшов за нею. Серед натовпу вона піймала мій погляд і добру хвилину не відпускала.

Коли у пабі стало помітно менше відвідувачів, я знайшов її біля барної стійки. Мовчки підійшов і став поруч, а вона допила пиво зі свого келиха, взяла мене за руку і повела.

Спочатку надвір, а звідти у сусідню арку і до дверей одного з під'їздів. Вона привела мене у свою квартирку і з одного цілунку вклала на лопатки.

Ми кохалися. Пристрасно і ніжно, мов і не були незнайомцями. Вперше, але не востаннє.

А зранку я прокинувся сам.

***

Чи був я у неї один, чи було нас кілька - не знаю. Вона не була моєю чи чиєюсь іще. Вона не могла собі цього дозволити. Я це розумів і приймав. Здебільшого тому, що не мав вибору. Хоч як мені хотілося аби вона була лише моєю.

Це була жінка-революція. Вона марила змінами, жила ними і ставила все на кін задля них.

З часом я дізнався чимало цікавого про неї, та все це були слова інших людей. Те ж, що розповідала вона кардинально відрізнялося. Жоден з тих, хто казав, що революція це не жіноча справа, не бачив і мізеру з того, що бачила вона. Аби їй коли-небудь довелося писати мемуари, всі вони читали б цю книгу, відчуваючи власну вину. І мали б рацію у своїх відчуттях.

Вона часто зникала, не обіцяючи повернутися. Взагалі нічого не обіцяючи. Та якось її не було кілька тижнів. Я хвилювався, шукав, розпитував, а тоді одного вечора повернувся до себе і вона була там.

Я кричав. Про відчай, про страх, про пошуки. І про її жорстокість. Коли слова закінчилися, сів на ліжко вперся ліктями в коліна і підпер руками голову. А вона тихо присіла поруч і прошепотіла мені на вухо: «Те, що було - давно минуло, і те, що буде - теж мине. Тому ходи сюди. Доки я тут. Доки здіймається наша ніжність. Доки б'ються наші серця...». І я не мав сили ні сердитися далі, ні відмовити їй.

Ця жінка зводила мене з розуму. Я втрачав глузд і спостерігав за цим, неспроможний що-небудь вдіяти.

Я часто порівнював її з дикою кішкою: вона не мала господарів, не мала власного дому, приходила коли хотіла чи мала необхідність, і йшла, часом забираючи з собою гроші, часом пальне, а то і їжу. А коли знайшла мій рукопис, де йшлося про неї, забрала й його.

Якось мене відшукав один із революціонерів і повідомив, що її схопили. Я знайшов адвоката. Хорошого, найкращого з усіх, кого мав на увазі.

Нікого окрім нього до неї не пускали і я жив лише короткими звістками. Мене підтримувало, що вона добре трималась на допитах, на сповіді і, врешті, на суді. Коли їй дали слово, я побачив кров на її зубах. І вперше в житті почав молитися.

Після вироку її вели повз мене. Я вдивлявся в кохане обличчя і не вірив у те, що відбувалося. На мить ми зустрілися поглядами і я остовпів від байдужості її очей.

Я пішов у паб, де все й почалося. Пив не в міру, а тоді, ледь тримаючись на ногах, кричав, вимагаючи, щоб вона повернула мої гроші й моє пальне, та врешті припав чолом до стільниці і тихо запитав у простору чи вона взагалі пам'ятає мене?..

***

З часом стало ліпше. Не добре, не краще, просто ліпше.

Я більше ніколи її не бачив, та зігрівав у серці надію, що коли настане час, знов зустріну жінку-революцію.

Попри те, що якось вона забрала мій рукопис, я написав знов, сподіваючись, що бодай це змусить її повернутися до мене.

«Коли вона знов прийде сюди,
Коли вона знайде свої сліди,
Коли вона принесе з собою
Срібло трави й невагомість води,
Я знатиму, що її тепло
Це все що було, й чого не було.
Єдине, що її тут тримало,
Єдине, що її далі вело.»

Кінець

18.07.22

By Liu