Blood and Soul

Частина 1

Вампіри завжди вважались легендою, і люди знають лише те, що дозволили їм знати легенди. Але ж ніхто не замислювався про те, що правда, а що ні. І ніхто, напевно, ніхто і не думав, що серед них може жити вампір, що він взагалі може існувати. Вампіри воліють жити поруч із людьми, не видаючи себе. Так завжди було зручно всім. Люди не боялись за своє життя, а вампіри не зазнавали гонінь і могли не ховатися по лісах. Це зовсім не означало, що вони існували мирно. Була низка правил, і найголовнішим із них було: люди нічого не повинні знати. Порушення правил означало смерть для будь-якого вампіра, тому знали про них одиниці, невдоволені ж просто ставали їжею. Вампіри спокійно ходили серед людей, і сонце не завдавало їм шкоди. Зовнішньо вони нічим не відрізнялись. Виділялись лише бліда шкіра та чорні очі. Поки вампір не захоче – людина нічого не зрозуміє.

Юнгі не дуже любив дотримуватися правил, але жити хотів. Тому, якби ліньки йому не було возитись із тілами своїх жертв, позбавлявся він від них досить вміло. Йому вже більше за сто п'ятдесят років. За мірками вампірів він майже підліток, а ось як людина, виглядає років так на 23.

− Юнгі, тебе Намджун кличе, − від лінивого лежання на дивані його відволік голос Хосока. Найкращий друг, з яким вони знайомі років сорок.

− Навіщо я йому?

− Не сказав, але давай, ти ж знаєш, що він не дуже терплячий, − Мін підвівся, приводячи до ладу своє вугільно-чорне волосся, і все ж вийшов із кімнати, спускаючись на поверх нижче.

Намджун дійсно не любив чекати. Вампір був старшим за нього на кілька сотень років. Коли Юнгі приїхав у Корею, самому йому було достатньо не просто. Тоді він познайомився з Хосоком, який і привів його в родину, як вони себе називали. Якби парадоксально не було, але разом ховатись було легше.

Через деякий час Нам висунув ідею, яка сильно полегшила життя вампірам. Клуб «DC 10» був одним із найпопулярніших клубів Кореї. Кожну ніч тут крутились тисячі людей. Ніхто навіть не здогадувався, що керують таким відомим клубом п'ятеро вампірів. Щоночі вони серед тисяч людей обирали собі жертву, чекаючи, поки людина досягне потрібної стадії сп'яніння, чи самі сприяли цьому. Після цього людину можна було не намагатись врятувати. Після повного спустошення кровоносної системи тіло виносили з клубу, і вранці десь у місті знаходили людину, «загиблу в результаті нещасного випадку». Жорстоко? Можливо. Вища рада не раз обіцяла прикрити цю лавочку через високу ймовірність бути розкритим. Так чи так, за весь час існування клубу їх так ніхто і не зловив, а рада незабаром відчепилася.