Я так часто обіймала батьків, бо хотіла вбити себе. З легенів ніби викачували повітря, з кожним днем мені було тяжко підійматись з ліжка, я ненавиділа дощ та сонце, грозу і спеку, зелене та опале листя. Все було однаково німим. Всесвіт мовчки дивився на мене, він чекав зламу.
Коли в мене німіли пальці, хотілось, щоб хтось тримав мене за руку. Бажання відчувати любов знову проросло в серці, але чи здатна я виносити такі почуття у душі?
Ці роздуми кривдили моє нутро, тому я дозволяла собі плакати, часто. Наростало відчуття, що тримаю на прив'язі важливу, але невидиму частину себе, а от збагнути, що саме довго не могла.
І якось збагнула, що не вмію кричати, ця дія викликала в мене сором та страх. Ми всі недооцінюємо крик, який виношуємо в собі. Кричати треба, інакше голова вибухає від крику на поміч зсередини. Я почала кричати в подушку, без звуку, але кричати з усієї сили. Це до біса приємно.
Справжня версія вас не буде сидіти в кімнаті з філіжанкою кави вічно. Одного дня вона чи він візьме кувалду. Не чекайте цього часу, підведіть очі до неба. Озирніться, ви в компанії Сонця, чи зірок з Місяцем? Подаруйте їм повітряний цілунок і загадайте бажання! Я бажаю, щоб ви знайшли в собі сили відшукати хто ви, щоб ви побачили себе і знайшли свій сенс життя. Вам це мало хто скаже, але життя нецікаве у всіх, всі почуваються нікчемними, ніхто не знає як правильно.
Вас не врятує випадковість, вас врятують ваші минулі помилки.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Навпомацки
Ficción GeneralВ майбутньому збірка новел про лайно з яким я пораюсь, а саме зараз - це про нікчемність буття, прийняття себе та соціофобію.
