Одержимість

Істинна смерть

Ладан розвіює свій запах, як той дурман, по всій території невеличкого храму. Стіни увішані образами, золотом, розкішшю, що межує із картинами мучеників із бідноти. Хрести зустрічаються на кожному шляху.

Звуки співаків зливаються в одну ніжну мерехтливу мелодію, розбавлену глибоким органом, що ніби дрижить як осіннє листя.

Чонгуку сімнадцять. Чонгук спантеличений. Мати привела сина до Бога під руку, сподіваючись на Його благодать. Намагаючись врятувати. Може, бачила що. Може відкрито їй було більше всіх. Чонгук не знає.

Йому не страшно і не неприємно. Йому ніяк. Стоїть як та лялька, яку матінка привела до церкви. Йому й не важливо куди. Не важливо навіщо. Лиш би швидше додому.

Його мати вельми поважна пані в цих землях. Вдова, що наділена маєтками, багатством, гострим розумом і язиком. У всіх свої мінуси. Ступає вона як та смерть. Чонгук так порівнює. Холодно, тихо, безжалісно. Він її любить. Як і смерть. І гратися з нею теж.

Він тут чужий. Серед всіх цих людей, що колінами до землі припадають, серед образів і хрестів, в середовищі маминого, не його, божества.

Стоїть, дивлячись в одне місце, майже не рухається. Хто б глянув, подумав би, що спить, лиш очі відкриті. Не помічає як стає білою вороною, як поглядами гнилими наділяється від людей навкола. Пропускає момент, коли пастир матір його в сторону відводить. Шепоче їй щось, і в сторогу Гука зиркає. А йому не страшно і не неприємно. Йому ніяк.

Мов в трансі дивиться на все, і ні на що одночасно. Допоки дзвони кінець богослужіння не відбивають. Розносять по всій окрузі звуки, що до кісток проймають. Певно, і в їхньому маєтку вікна задрижали, а покоївка, як завжди схопилася за серце. Мила жіночка. З ними вона стільки, скільки Чон себе пам'ятає. Завжди така весела й ніжна, і пахла парним молоком і корицею з медом. Згадуючи її, він усміхається, і ніби відмирає. Шкода, лишилось їй недовго. Проте, усмішка з вуст не сповзає.

Чонгук бачить як до нього пастир з матінкою підходять. Мило.

- Привіт, Чонгук. Пам'ятаєш мене? - і посмішка така тепла, така ніжна й милосердна, що тягне блювати. У Чона вона геть інша.

- Добрий день. Звісно, пам'ятаю,  ви ж щомісяця в нас гостюєте.

Пастир кашляє. Дивиться скоса на перекошене обличчя матінки, що червоніє безбожно. Як і при візитах цього ж пастира до них додому ночами, між іншим.

- Як ти  почуваєшся останнім часом? Ніщо не тривожить? Може, кошмари? Твоя мати за тебе хвилюється - нарешті до діла перейшов

- Ні, отче, все добре. Я в нормі.

Користаючись нагодою він знову оглядає пастиря, його зовнішність. Такого ж кольору волосся, ніс як в Чонгукп, а головне - очі, вузенькі, мов щілини, непритаманні місцевості. І все ж, мати його не смерть. Смерть чиста, а вона зрадила. Тому, в кого забрала все, що мала. І він, Чонгук, нечистий. Бо народжений не від шлюбу, а поза ним. Однак, добре, що це не його божество. Його, не засуджує, примає, гнилим, смердючим, чи знов таки нечистим. І підносить до небес. Не в далекій перспективі, а тут і зараз. Його божество не любить зради, натомість пастир, що має трьох законних дітей і дружину облизується на його маму. Перед ним, її ж сином. Після його слів про те, що він знає.

Абсурдно.

- Я так розумію, це все, що ви хотіли? Тоді я піду, у мене багато справ.

Дорогою до маєтку, він зриває яблуко з одного дерева, яких у їх краї тисячі. Фрукт хрустить у нього на зубах, скрипить у пальцях, сік його тече підборіддям, трохи за комір сорочки.

"- Наївні люди. Ти мій. І завжди будеш"

А Чонгуку смішно, бо голос всередині правду каже. Смішно спостерігати за матіррю, за пастирем і хрестами, коли його власне божество всередині нього говорить. Це не одержимість. Це релігія. Це сповідь. Це благодать.

Він сам храм. Він сам земля обітована. Він сам для себе і для нього.

Ну а поки він прямує до маєтку, хрумкаючи яблуком, і залишаючи після себе шлейф із ароматів ладану та крові.

Крові своєї і його божества.

Його прокляття.

Його істинної смерті.