Картонна коробка, саме так я б описала життя, яке мені вдалось збудувати. Та завдяки війні за вікном в моє життя прийшов дощ, через який вона розповзалась, а я продовжувала сидіти в ній і намагалась збагнути, де та маленька біла кімната, про яку я мріяла? Де місце для письменницького столу з темного дерева і гардеробу з мільйоном забитих поличок? Я не встигла зовсім нічого? Це сором'язливість, чи не бажання більшого? А може це плекання надій про те, що сміливість має знайти мене, а не навпаки? Виходить страх не наробити помилок забрав у мене всі натяки на досвід та успіх.
Дощ посилювався, ці краплі перетворювали ґрунт навколо коробки в дзеркало. Визирнувши за межі, я побачила себе, але як маленьке дівча з величезними сірими очима.
Тоді для мене не існувало самотності, зради чи втрачених можливостей. В мене була я і моєю уявою можна було заряджати телефони. Якось батьки сказали зібрати мені старі іграшки, щоб з часом віднести їх в садочок, якби ви спостерігали за мною в той день стоячи в куточку кімнати, ви б побачили як за хвилину грайлива дитина напускає на себе марево безпристрасного вже «дорослого» підлітка. Швидко зібравши всі іграшки я змогла їх позбутись, як мені здалось вимкнвши емоцій. Це був перший раз, коли я вдавала дорослу, а запам'ятавши, що це всім дуже подобається я вирішила, що тільки така я маю право показуватись людям, тільки слухняна та серйозна версія мене. В 11 років я заховала свої справжні емоції від навколишнього світу і з того часу лише відігравала необхідні версії себе.
Але коробка від телевізора в якій я ховалась була зруйнована. Можливо я добре вдавала присутність і зацікавленість у житті свого оточення, або не зустріла людей, які б бачили крізь ці стіни? Але краплі розтрощили всі дамби світла, які оберігали мене від темряви, яку мені здавалось я перемогла подорослішавши.
Навколо зруйнованих стін коробки на підлозі більше не було іграшок. Там сиділа тремтячи від люті та морозу я. Ця дитина не розуміла хто перед нею, бо не хотіла вірити що це її майбутнє. Цигарки, страх покохати когось, антидепресанти, ненависть до тіла і заборона творити.
"Що ти зробила з моєю мрією?"- голос тремтів, але сліз не було.
"Я не змогла, мого старання ніколи не буде достатньо, пробач."
Дві пари сірих очей дивились один на одного, ніхто не міг зробити крок назад, але обом хотілось тікати.
"Що це за дощ? Чому коробка зруйнована?"
"Я злякалась"
"Ми завжди всього боїмося, але світ не руйнувався скільки б ми не намагались..."
"Почалось повномасштабне вторгнення, я хотіла плакати, але не могла, не могла дозволити сльозам вийти з мене, тому довелось розірвати коробку і звільнити тебе."
