I'm in love with the devil

Історія одного Бога

Минуло 15 років.

Чимін сидів за столом своєї кімнати і робив позначки у щоденнику. В цей холодний зимовий день йому було особливо самотньо. Сусід, з яким він ділив кімнату, закінчив школу і з'їхав із дитбудинку, а нового обіцяли підселити не скоро. Та й ким виявиться новий сусід? Чи зможе Чимін порозумітися з ним? Чи в їхній кімнаті повисне атмосфера напруженості? У будь-якому випадку, думати про це поки що зарано. Пак ще раз кинув погляд на свій записник-щоденник і вирішив перечитати написане.

«Привіт, я Пак Чимін, мені 16 років. З недавнього часу я мешкаю в дитячому будинку. І я, правду кажучи, досі не вірю, що це сталося. Я ріс у звичайнісінькій сім'ї. Хоча ні, моя родина була ідеальною. Батьки душі в мені не сподівалися, а я любив їх усім серцем. Так, мені, як і будь-якому хлопчику, прилітало за мої витівки та хуліганства, але загалом все було чудово. Хіба що в школі мене постійно задирали за моє сіре волосся. Вони в мене такі від народження. Не знаю чому. Лікарі кажуть, що це дуже рідкісна мутація якогось там пігменту. Але це не так важливо. Втім і тут батьки дуже допомогли мені. Після того, як відбулася їхня розмова з моєю класною керівницею, знущання назавжди припинилося. Але все хороше має властивість закінчуватися, правда? Так сталося і з моєю історією. Моїх батьків не стало, коли мені було десятеро. Вони поверталися додому потягом з іншого міста, де гостювали у родичів, і поїзд зійшов з рейок. Тоді загинуло багато людей. У тому числі й мої батьки. Пам'ятаю похорон. Пам'ятаю, як бабуся тягала мене по якихось кабінетах, а я весь час питав у неї, навіщо вона це робить, і просився додому», — на цьому рядку в папір увібралися солоні краплі і змастили чорнило, тому Чиміну знадобився деякий час, щоб розібрати такі слова. — Зараз я розумію, що бабуся оформляла опікунство на мене, я дуже вдячний їй. Вона подарувала мені ще шість років домашнього затишку та тепла. Бабуся була викладачем історії в університеті, тож з гуманітарними науками у мене ніколи не виникало проблем. Моє життя знову налагодилося, але через п'ять років у бабусі знайшли пухлину головного мозку, і вже через рік вона покинула мене. Більше в мене нікого не залишилося, тож тепер я тут. Життя в дитячому будинку навряд чи здасться цукром після домашнього теплого вогнища, але вибирати не доводиться. Не на вулиці мені сидіти. Хоча, коли до мене починають чіплятися з глузуваннями старші хлопці, я готовий втекти куди завгодно, аби не чути їхніх слів.