☆☆☆☆☆☆☆☆

319 30 5
                                    

Це того варте. Це точно того варте. Вигляд темних очей Джисона, що мерехтять у тьмяному світлі міста, коли вони стоять на краю скелі, ніколи не перестане дивувати Мінхо. Ніколи. Він хоче, аби це тривало вічно. Лише вони двоє, застиглі у часі. І більше нікого.

В іншому житті Мінхо зробив би пропозицію, прямо тут та прямо зараз.

Але прямо тут і прямо зараз, у цьому житті, він не може. І він це ненавидить.

– Хьоне, будь ласка! Це лише на кілька годин, Пак Джинньон не помітить, що ми зникли. Будь ласка. Ти знаєш, наскільки особливий перший сніг для Джисона.

– Ще навіть снігу не було, – міркує Крістофер, дивлячись у вікно. І він правий, але Мінхо дістає телефон та повертає екран до старшого хлопця.

– Я знаю, але буде сніг, я перевіряв погоду годинами. А до цього часу я хочу, щоб ми вже були на місці.

Крістофер дивиться на нього, видих зривається з його губ, викривлених у веселій та багатозначній посмішці, незважаючи на те, що він так мало знає про Мінхо та Джисона. А може, він знає. Мінхо відчуває, що вони не так ховаються, як йому здавалося.

– Якщо він дізнається, що, чорт забирай, я скажу? – він зітхає, його тон виважений, але натяк на прихильність видає його. Він вже вирішив, що прикриє їх, якщо все ж їх спіймають.

– Я не знаю. Будь ласка, просто... дозволь мені показати це Джисону, – скиглить Мінхо з благаючими очима.

Крістофер знову зітхає, ласкаво поплескавши Мінхо по щоці, ледь-ледь ущипнувши.

– Добре. Але ви маєте повернутися до опівночі.

Мінхо на межі сліз, коли слова злітають з вуст лідера. Вони справді поїдуть.

Він міцно обіймає Крістофера, перш ніж попрямувати до кімнати Джисона. Тихий стукіт сповіщає про його прибуття, і він зазирає усередину якраз вчасно для того, щоб помітити, що Джисон аж підскочив від цього звуку.

Він лежить у своєму ліжку, загорнувшись у ковдру, та з тією дурнуватою подушкою під шиєю з підставкою для телефону, яку він чомусь полюбляє. Мінхо ненавидить цю річ, бо через неї він не може цілувати щоки Джисона, коли він її носить.

– Джисонн-і, – воркує Мінхо своїм голосом, який заколисує. Він змушує Джисона мимоволі посміхнутися, він завжди посміхається, коли Мінхо потурає йому таким специфічним тоном. Таким, який призначений тільки для його вух.

🎉 You've finished reading Drive to nowhere/Подорож у нікуди 🎉
Drive to nowhere/Подорож у нікудиWhere stories live. Discover now