Наступним днем Еймонд сидів в таємному коридорі з охапкою обіцяних книг і з її золотою маскою в кармані. Не одну годину принц провів там, свічка, що він взяв з собою вже майже згоріла. Та ось почулись легкі кроки. З-за рогу вийшла вона.
-Ти міг лишити тільки книги. Не обов'язково було приходити самому. - сказала через непрозору вуаль, що закривала нижню частину обличчя.
-Вони на валерійській. Тобі може бути складно.
-Я вільно володію цією мовою. Ми вчили її разом.
-Все ж таки в моїх світлих покоях читати краще. Не знаю де поселилась ти, але скоріш за все в якійсь схованій коморці. В мене тихо і тебе ніхто не помітить. Я відіслав слуг.
Вона секунду подумала, та зрештою кивнула.
-Добре. Ходімо.
Він прибрав все зі стола біля вікна. Розложив там книги, відсунув стілець.
-Сідай. Якщо щось ще треба тільки скажи.
-Тиша.
-Мені вийти?
-Ні, просто замовкни.
Принц взяв з прикроватного столика свою книгу з історії і всівшись в крісло на іншій частині кімнати розгорнув фоліант. Настала затяжна тиша, що переривалась лише шурхотом сторінок. Година, друга, третя. Раптом дівчина з усієї сили різко закрила книгу і грюкнула нею по столі.
-Сука!- гаркнула розлючено.
Принц відірвався від читання. Свічка біля нього на момент спалахнула в рази сильніше, а потім вогник знову прийшов в норму.
-Що таке?
-Це огризки, а не інформація. Нічого нового! Ніц! Чим взагалі ваші мейстери займаються?
Еймонд посміхнувся, відкладаючи свою книгу.
-От бачиш. Немає сенсу туди їхати.
-Якщо ти спеціально приніс мені паршиві книжки...- тицьнула в нього пальцем.
-Ні, я приніс все що було про диких драконів. Можу заприсягтись.
-Цього недостатньо. - вона стала нервово ходити з сторони в сторону.
-Ти щось будеш їсти? - спитав спокійно.
Вона нервово обернулась.
-Мені не до їжі. - буркнула невдоволено. - я дарма простирчала тут! Я могла вже давно поїхати на Драконячий камінь!
-Може й добре, що ти приїхала до замку?
-І живу тут як щур в стіні. Та краще б мене вже зжер дракон чи я б його осідлала!
-Почекай хвилинку. - принц вийшов за двері, зловив служницю і наказав принести вечерю.
Кассія вже сиділа в кріслі, нервово стукаючи по ручці крісла.
-Чому тобі так пече прямо зараз його осідлати? Погостюй тут, освойся, може знайдемо ще якусь інформацію, хоча я в цьому сумніваюсь.
-Я повернусь до замку. Але на драконі. І тоді гостинність мені вже запропонуєш не тільки ти.
-Ти як була упертою наче баран, так нею і лишилась. - зітхнув принц.
В двері постукали.
Кассія мовчки вийшла на балкончик, аби її не побачили. Увійшла служниця з великою срібною тацею і поставила її на стіл. Еймонд подякував і відіслав прислугу. Тоді гукнув до дівчини щоб поверталась у покої.
-Принесли твій улюблений десерт, якщо ти його досі любиш, звичайно. - сказав вказуючи на лимонне тістечко.
-Не знаю. Я вже забула який він на смак. Може й не такий смачний. - хмикнула, сідаючи за стіл.
-Такий же як і в дитинстві. Гарантую. - принц зайняв стілець навпроти і підсунув тарілку ближче до неї.
-Ти себе чи тістечко рекламуєш?
-Як ти могла таке подумати? Звісно десерт. - розсміявся тихо. - ти б зняла пов'язку. Не уявляю, як ти їстимеш з закритим обличчям.
Дівчина прибрала тканину з сторони де не було шраму, так аби та не заважала, але шрам всеодно лишила закритим.
-Чому ти взагалі закриваєш лице? Ти дуже гарна, нащо ховати це?
-А ти як думаєш?- спитала критично, відкусуючи тістечко.
-Через шрам? Він ніколи не псував тобі вроду. І взагалі якби ти тоді давала його лікувати, його б і не зосталось.
-Я навмисне його лишила.
-Тоді чому ховаєш?
-Бо він дорогий мені як спогади. Мені, а не комусь ще.
-Взагалі то мені також, це моїх рук справа. Тобі не потрібно ховати його, він гарний.
Дівчина відвернулась.
-Тоді зробимо так. - зітхнув принц і зняв пов'язку з ока.- моє потворство огидніше за твоє. Я б не хотів щоб ти його бачила, але все ж таки не надягатиму пов'язку, щоб ти могла зняти свою. Повечеряємо без прикрас.
-Я не хочу щоб ти на це дивився. - сказала ледь чутно.
-Дурість. Знімай. Я впізнав тебе за ним, я не розділяю тебе на жінку і шрам. Без цих рубців ми б були не собою.
Кассія повільно таки зняла вуаль. Відклала поруч, але відвела погляд, все ще ховаючи лице.
-Кас, подивись на мене. - сказав спокійно. - подивись, чуєш?
-Йди до біса. - буркнула невдоволено, але прохання таки виконала.
Вони зустрілись поглядами, розглядаючи старі травми одне одного. Мимоволі згадалась їх друга зустріч:
Тоді хлопчик прокинувся на наступний день після втрати ока. Обличчя боліло як і відсутність зіниці.
-Я думала ти помер. - почулось поряд.
На краю ліжка сиділа та ж дівчинка, що була і вчора. Він тільки помітив, шо волосся на її голові було не геть чорним, а сіклось кількома срібними пасмами.
-Хто ти така?- спитав тихо.
-Кассія Таргарієн. - заявила гордо, задираючи маленького носика.
-Як ти зайшла?
-Я знаю багато таємних ходів по всьому палацу. Як мишка.
-Чому в тебе таке дивне волосся?- спитав, сідаючи, аби краще її роздивитись.
-Мама казала, що воно жахливе. Тому я навчилась робити його гарним. Я мажу його сажею і перестаю бути потворкою. - пару секунд вона помовчала, роздивляючись його рану. - дуже болить?
-Ні. - збрехав принц.
-І добре. Шрами прикрашають чоловіка. Ти виростеш гарним. - посміхнулась і погладила його по голові.
-Ти дивна. - всміхнувся хлопчик.
-Може. - знизала плечима. - я можу це з'їсти?- вказала на яблука в тарілці біля ліжка.
-Звісно.
Кассія накинулась на фрукти і стала гризти обидва яблуки одразу, по одному з кожної руки.
-Смачні. Це твоя мама принесла? Я бачила її, вона гарна і певно добра. - говорила, швидко пережовуючи. - моя теж була гарна. Тільки давно кудись поділась, ти її не бачив?
Хлопчик, приблизно здогадуючись куди пропала мама дівчинки, лише мотнув головою.
-Якби ти не забрав собі клятого дракона, я б вже полетіла і знайшла її.
-А хто зараз наглядає за тобою?- спитав Еймонд.
-Я вже доросла, нащо за мною наглядати? І знаю між іншим більше ніж ти.
-Наприклад?
- Що в твоїй кімнаті не один вхід і вихід. Коли одужаєш, я тобі покажу.
