Померти чи померти ось в чому питання

Померти ти завжди встигнеш

Я прокинулася по серед великою вулиці. Навколо мене проходять тисячі людей. Різного віку, статі, національності, віри. Кожен кудись поспішає, ніхто не зупиниться не підкаже дорогу загубленій дівчині, не спитають що зі мною коїться.
Та чи знайду я відповідь на останнє питання?
- Де я знаходжуся, пані, допоможіть. -це прохання злітає з моїх вуст десятий раз.
Дихати стає важче, паніка охоплює моє тіло. Я притиснулася спиною до холодної стіни й закрила очі. Як все погано.
- Гей, заспокойся! - почула чоловічий голос перед собою.
Це був хлопець на багато вищий за мене. Він пристально розглядав моє обличчя. Немов у душу заглядав.
- Спокійно дихай!
- Де ми знаходимося?
- Мабуть один з твоїх страхів... Але якщо бути чесним це сон.
Сон, лише сон. Треба угамуватися!
- Іноді я боялася бути серед великого, гучного натовпу невже бувають такі фобії?
- Так здається це називають демофобія. - хлопець пішов вглиб вулиці залишивши мене наодинці зі своїми думками як раптом почула його трохи хриплий тембр. -Моніка, ти йдеш зі мною?
На хвилину я засумнівалася але це не наяву, цікава що ще придумає моя хвора фантазія.
Наздогнавши хлопця, придивилася в його сині очі. Відчувши певний спокій я спитала.
- Ти знаєш моє ім'я, тож буде чесно якщо я дізнаюся твоє!
Він лише посміхнувся.
Тиша затягнулася й стала не виносна.
- Моніка, в тебе є люди на яких ти можеш покластися?
- В дитинстві я завжди шукала друзів. Довіряла їм свої секрети, любила всім серцем, допомагала, співчувала. Але кожен з цих людей йшли з мого життя залишаючи по собі лише спогади. Які мій мозок з кожним днем безжально видаляв.
- Люди приходять й покидають нас. Головне вміти відпускати.
Ми прийшли на тиху вулицю. З маленьким фонтаном.
- В тебе є мрія?
- Хм, я хотілаби повернути час назад.
- Навіщо?
- Тому що в дитинстві я не знала слово самотність. Безтурботно бігала по районам не думаючи про уроки, які не зробила. З нетерпінням чекала дні народження. В ті часи я була справді щаслива!
Хлопець уважно слухав, кожне слово.
- Що змінилося?
- Все, мене почали забувати, брехати мені зраджувати. Тому я полюбила самотність.
- Самотність не завжди погана, вона допомагає нам відпочити від проблем. -на хвилину він задумався. - Але у великих дозах, як наркотик, ти розумієш що краще залишатися по далі від людей...
- Слухай, самотність це добре, не треба нікому нічого пояснювати й брехати що у тебе все класно!
- А ти кажи правду...
Він повернувся до мене обличчям й чекав, я думала, це було реторично але ні.
- Давай допоможу. Моніка, що ти відчуваєш?
Десяти секунд, тридцать, хвилина.
- Загубленість. Біль. Найчастіше я сумую, хочу плакати але не можу.
Хлопець взяв мою руку.
- Ти маєш право плакати голосно, бити сильно але не тримай це все у собі, так буде набагато гірше. У житті буде багато моментів заради, яких хочеться жити...
- Але мені легше померти а не чекати! -я відчула біль в грудях.
- Померти завжди встигнеш. Невже ти не хочеш побудувати своє життя нікого слухаючи. На зло ворогам й всім хто в не вірив у твої сили. Знайти кохання всього жит...
Голосний всхлип вирвався з мого горла. Я втиснулася в хлопця й не хотіла відпускати. У відповідь він міцно, ніжно обійняв мене.
- Я не думаю що колись знайду людину з якою мені буде комфортно і яку я покохаю всім серцем...
- Серед семи мільярдів ти точно обереш одного або двох!
Я зазирнула йому в очі й посміхнулася.
Ми стояли біля фонтану й наглядали як ллється вода.
- У тебе є сенс життя? -це питання я ставила дуже часто, людям які здавалися мені мудрими.
- Просто займатися тим що подобається й нікого не слухати. Все одно ми всі помремо, нас ніхто не згадає.
- Цікаво...
Раптом я почула сигнал мого будильника. Ще ніколи я так не шкодувала що поставила його на п'ять хвилин раніше.
- Дякую, за цікаву розмову! -попрощалася я. -Нажаль я зараз прокинуся...
- Ще зустрінемося, Моніка!
Дуже на це сподіваюся...