не така холодна зима

ебучий холод.

– стас, нагадай, ти дійсно вивів мене на вулицю тому, що хочеш гараж?

– ну так)

картина маслом. двоє друзів-однокласників у мінус двадцять, йдуть до найближчого цілодобового, щоб слабкоалгоколка знову забивала холодильник. здавалося б, звичайна ситуація для школярів випускних класів, але не дивлячись на сергія, який весь червоний, чи то від холоду, чи то від злості. все тямущо річний запас пійла у його друга закінчився, а одному в магазин нудно йти, до того ж сергійко ще не спав робивши свої айтішні справи в академію, тому чому б і не порахувати цю ідею апиздахуительшной.

– та й до того ж ти окрім як похід в школу, більше нікуди не виходиш узимку. а просто глянь на цей сніг.

– я не люблю зиму, мінус двадцять, пробач, але це тумач.

досить веселий смішок зірвався з губ стаса. взагалі в компанії саме станіслав виглядає доволі безтурботним зі своїми поцупленими в друга розтягнутими футболками та зробленим нашвидкуруч високим хвостиком, з якого струменіють пасма, що вибиваються.

– хаха, ментально я наприкінці весни, це допомагає.

– трохи не розумію тебе.

– яка різниця що на вулиці твориться? хоч мороз, хуртовина, буря, коли ти зі мною, я почуваюся чудово. а фізично просто вище застебну пуховик.

якщо так подумати, стасік – відчувається теплим весняним вітром поряд з товаришем. у цьому сплячому однаковому місті багатоповерхівок-мурашників, і дитячих майданчиків збудованих ще в совку. він – пахне темним шоколадом та гаражем зігрівав однією присутністю. або це не він, а у сергій просто жар? хоча зараз він точно не хоче про це замислюватися, особливо коли тепло пропалює його руку.

що?

руку?

– чорт..! бро, я не думав, що все так серйозно. справді не потрібно було тебе виводити..жесть. ммм, ось візьми.

і замотавши шарф навколо тонкої шиї, він узяв мертвою хваткою холодні долоні й прискореним кроком, при якому друг хлопець не йшов, а буквально повз за ним, вони влетіли в атб.

довго вибираючи смак напою, адже:

– брусниця краще.

– ні, лимон - це класика, яку нічим не переплюнути.

але все ж визначившись із вишнею, вони спокійно поплелися на касу, з двома банками. і розплатившись можна було зі спокійною душею йти додому.

– я все розумію..але ти можеш відпустити вже мою руку. на нас дивно дивилися в магазині

– ні, ні, зараз ми повинні прийти, включити сутінки, а я тебе зігріватиму пледами й обіймами.

та все ж хлопець який пахне темним шоколадом, справді як квітковий сон, готовий укрити від холодної погоди все тіло. через це в думці прилетіло, тільки те що могло прилетіти людині, що сидить у ванільних пабликах у вк.

– а вустам теж холодно.