Sanguis Vita Est

1. The Cold Stranger

Жарке, нестримне пе́кло прорвало легені, коли він задихався. Пальці здригалися, парубок кусав бортик тазика, у який його штовхали обличчям уперед. Хлопець закричав, коли біль пронизував від постійної нестачі повітря, усе тіло напружилося, намагаючись утриматися у вертикальному положенні й боротись із контролем ворога, який знову старався зануритись у його підсвідомість. Юнак уже збився з рахунку, скільки разів вони, приходячи по одному, робили це сьогодні. Сьогодні, вчора, позавчора... Уже не міг пригадати, скільки днів був їхньою улюбленою іграшкою в підземеллі, скільки різних тортур вони приготували.

Відчував, як розпечена агонія розриває груди з кожним важким вдихом, ніби товсті невблаганні пазурі, що впиваються в боки, роздирають ще й ребра. Він кричав, зціпивши зуби від бажання скиглити, гарчав, намагаючись зберегти рештки гордості, рештки життя.

Позаду зловтішався монстр, що впився в нього кігтями.

— Ти був таким гарним та гордим хлопчиком. Таким чистим, — прогарчало створіння, — а тепер подивися на себе... — кігті, що застрягли в боках, раптово вирвалися на волю, і Драко тихо з хлипанням зітхнув. Кров бризнула в обличчя, і парубок здригнувся, не наважуючись глянути вниз. Знав, що чотири величезні зяючі дірки від кігтів були вирізані на боках, так само як і роз'ятрені червоні шрами на грудях.

Спалах світла, спогад із «старого життя» сяйнув у пам'яті. Він був малюком, який сидів на колінах у матері й дивився, як вона заплітає своє розкішне волосся.

— Мелфої — це краса й досконалість, Драко, — із любов'ю муркотіла жінка. — Це те, ким ми є. Це все, що ми є, — хлопчик здригнувся від слів матері.

Слизеринець більше не був красивим, не був досконалим, і кожен смертежер, який катував його, знав, що це жалить сильніше, ніж будь-яка рана чи мука.

Це означало, що він більше не був Мелфоєм. Не був сином своєї матері, спадкоємцем свого батька...

Раптом ті криваві пазурі вхопили за брудні біляві пасма й без попередження ще раз штовхнули в кам'яну чашу. Юнак вдихав мерзенну воду, захлинався нею, аж поки голова не пішла обертом від болю, і аж поки відчув, що сил пручатися вже нема. Та тільки-но його охопила багатообіцяльна темрява, як ті пазурі висмикували назад у реальність. І так повторювалося знову й знову.