Усім тим, кого я ненавиджу.

перший розід

      Я завжди вважала що моя улюблена погода це коли цілий день похмуро та дощить. Тоді немає сліпучого сонця через яке я постійно щурюсь, через чутливість до світла, в повітрі підвищується рівень вологості і дихати, як мені здається, починаєш по іншому.
      У такі дні, мені завжди хочеться як у якійсь пафосній книжці, дістати парасольку з шафи, взяти ноутбук зі стола, вдягти теплих кольорів одяг і зайти у найближчу кав'ярню до мого будинку.  Бути такою собі, загадковою пані за чашкою кави, заглибленою у роботу відображеної на моніторі.
      Але мої бажання завжди перериває освідомлення того, що я являюсь заручником своїх батьків. Відсутність грошей, неможливість дозволити собі купити щось звичайне, занижена самооцінка і підвищена сором'язливість для того щоб навіть гарно щось робити в оточенні незнайомих мені людей.
      Мені достатньо багато людей казали що я гарна, гарно вдягаюсь, елегантно виглядаю, але до кожного позитивного слова, мені кувалдою відбивало по вухах антоніми, які я чула незлічену кількість разів.
      Страшна, товста, прищава, волосата, горбата, сліпа як кріт, потворна, кобила, нікчема, проте, це вже навіть не образа, нікчемою я себе вже і сама почала називати, відчувати. Ніби зняла оту шкуру яку я бачила і знала усе своє життя, ніби прозріла. Я нікчемна людина.
Я не можу як мої знайомі, зірватися після сварки, зібрати свої речі і з нульом у кармані піти шукати собі своє місце у світі. І вони знаходять, я постійно бачу в інстаграмі їх пости, де вони щасливі десь на фоні моря, або в центрі якогось міста в іншій, дуже далекій від мене країні. Вони щасливі, вони вирвалися з того що на їх думку труїло їх життя.
     Я так не можу, у мене недостатньо сміливості, іноді я навіть замислююся, чи потрібне надалі моє існування?
     Проте, і сміливості закінчити свої страждання я не можу. Можу лише дивитися у вікно. І мріяти як я з поважним виглядом йду у кав'ярню напроти за чашечкою ароматної кави.