Шерлоку

...

Невелика кімната, що ще донедавна була звичайнісінькою кухнею, де можна було приготувати собі якийсь ненав'язливий, але ситний сніданок з пари яєць, декількох ломтиків бекону і, можливо, навіть відварених сосисок, зараз покривалася вуаллю теплого світла з багатьох ламп навкруги, що різало очі, змушуючи жмуритися. Столи і стільці були забиті колбами, склянками з різними рідинами, кислотами, сипучими порошками, реагентами. Ще коли він сюди заїхав, ця кімната мала такий вигляд, хоча молодик розумів, що це зовсім не по волі власниці квартири. Це читалося по її вічно не вдоволеному лиці, коли вона заходила до квартирантів з підносом, на якому були два горнятка з чорним чаєм і невеличка цукорниця з ложечками, аби насипати білих кришталиків собі в чашечки. В цій кімнатці було прохолодно, через що пальці на руках червоніли і трохи німіли. Десь голосно закипав чайник для нової порції гарячої кави. Яка це вже? Може, третя, а може, четверта. Він збився з рахунку.
На вулиці давно стемніло. Єдиним освітленням були місяць, що посміхався вуличкам старого Лондона, та, власне, придорожні ліхтарі, що виколювали очі не слабше за те світло на кухні через не зашторені вікна вітальні. А ще донедавна вони разом з детективом приймали в ній людей, вислуховували їхні проблеми і бралися їх вирішувати. На молодому лиці з'явилася сумна посмішка. Соромно признавати, але вже йому, Джону Ватсону, була потрібна поміч того детектива, що ще вчора сидів у кріслі навпроти і читав йому лекції про різновиди тютюну і його попелу. Очі втомлено прикрились, а сам він, з зітханням, піднявся з-за столу, обійшов його і все ж заварив каву. Горнятко поставили на краєшок робочої поверхні, а долоні вмостилися на спинці стільця. Голова не хотіла працювать. Він втомився. Ночі без сна і постійне хвилювання давали про себе знати.
— Щоб ти зробив на моєму місці, Шерлоку?— важко видохнув молодик, доторкнувшись подушечками пальців до шороховатих сторінок невеличкого блокнота. Його найкращий друг, давший минулому військовому настільки необхідних азарт і жагу, зник. Розчинився в пітьмі, сховався під товстим шаром води, де до нього не можна достукатись. Всі зв'язки обірвались, канули в літа. — В мене пропадає земля під ногами, — зізнався той тремтячим шепотінням. Десь у горлі зібрався ком, не даючий змоги говорити. Хотілося згрести все зі столу, дозволити склу битися, хімічним речовинам розтікатися по підлозі, роз'їдати її кислотам. Але тонкі пальці лише сковзнули нижче по списаній сторінці і зупинились біля одного зі слів.
Десь за кілька довгих місяців, можливо з півроку, якщо не більше, після зникнення Холмса, а разом з ним і наробившого шуму Кримінального Лорда, Джон поняв, що відчував спустошення, яке не могли заповнити минулі друзі і знайомі. В нього з'явилось багато інтрижок, багато інтимних зв'язків, що закінчувалися після першої ж ночі. Розрада між роботою, в яку він пірнув з головою. Вулицями Лондона вже як з дев’яносто діб гуляла нова болячка, що, подібно чумі, забирала життя людей. Та вона була куди підступніша і страшна — тільки на пізніх стадіях, коли людину вже не можна було врятувати, лікарі приходили висновку, що це саме вона, а не звичайнісінька простуда чи грип.
Ще три місяці тому він натрапив на одного такого свого пацієнта. Молодий чолов’яга, водій кеба, що підвозив його нерідко до роботи. Вони перестрілись у аптеки, де молодик купляв ліки. Холодні руки, що тремтіли, немов у п’яниці, посинівше лице. Вони не покидали голови Ватсона. Не виходили з того самого дня, коли він дізнався, що чоловік помер: його кінцівки зовсім засиніли від нестачі крові, яка запеклася на кутиках рота, під ніздрями, у очей і вух. Ця червона речовина наче була витіснена організмом з його тіла. Та чому — ніхто так і не дізнався. Його тіло поховали, а до теми не повертались, поки не знайшлися нові випадки. Серед них була і його — доктора Ватсона — дорога дружина, що була останнім стовпом його хиткої рівноваги. Саме після її смерті, повністю втративший підґрунтя, він став заводити короткі, нічого не зобов’язуючі інтрижки. Та якби ж його життя крутилося лише навколо них.
Чоловік наче випив надто хмельного пива. Оп’янів від тої несправедливості і образи. На якийсь час він абстрагувався від соціуму. Його рідко можна було побачити на роботі, ще рідше з жінками. Валявся у ліжку, наче хворий, або не вилазив з кухні, що нагадувала, та й була насправді, лабораторію. Міс Хадсон давала йому відстрочку на оплату помешкання, а він брав до рук музичний інструмент свого друга і просто сидів. Годинами, вдивляючись у вікно, переживаючи те, що з ним трапилось.
Та все ж по рахункам треба було платити. Він повернувся до лікарні, де дізнався про все більші випадки прояву тої мерзенної хвороби. Товариші по роботі не посвячували його у справи, у нюанси, вважаючи це надто болісною для нього темою, хоч би як Джон не намагався достукатись до них. Тоді ж почав скупляти газети. Всі, які тільки могли запропонувати на вулочках Англійської столиці. Купа видань, що розкидалися покривалом по підлозі, і лише нещасні декілька колонок, котрих він вирізав і вішав на пробкову дошку. Мало хто давав цій темі достатнього розголосу. Страх перед невідомим, що став підкріплюватися чутками. Обріз коконом того павутиння, що вже й не дійдеш до правди.
Пальці відсторонилися від сторінки списаного блокноту. Русий підхопив чашку, напій в якій вже встиг охолонути, підніс її до вуст і зробив невеликий ковток гіркої рідини, втомлено прикриваючи очі. Він згубив місяць, намагаючись достукатися до співробітників, знайти хоч крупиці чогось корисного в колонках. І він знаходив. Потроху, але воно було. Не покидаючи практику, Ватсон нерідко зустрічався з хворими на, здавалось, застуду, але часто доходив до одної і тої самої помилки. Він не знав, як запобігти тій хворобі.
Тиждень тому до нього, чоловіка, що знову замкнувся в орендованих чотирьох стінах, звернувся молодший брат наробившого шуму Вільяма Джеймса Моріарті. Підопічні його теж стали спадати з Червоною Смертю, як її урочисто назвали в газетах. Декілька молодих і не дуже людей були вже мертві, та тіла їхні не поспішали спалювати чи ховати у землю. Їх відсторонили в прохолодну кімнату, подалі від інших, де лікарі вивчали страшну заразу. Та, можливо, через свою боязкість, ніхто далеко не заходив й швидко кидав справу.
Джон вештався у трупів і хворих часто. Інколи проводив там майже весь день. Вивчав тіла, відмітки на них, гематоми, брав кров на аналізи й подібне. Зараз, власне, він і займався тим, що намагався розібратись, чи є щось у крові його пацієнтів. Вчорашній день перетік в ніч, а неї з горою брудних від кави чашок день. Вже другу добу молодик не покидав кухню, намагаючись знайти хоч щось дивне чи невідоме. Чи відоме, що могло б сприяти пришвидшенню цього діла.
Доктор відсторонився від столу, облокотився спиною на стіну, відкидуючи назад голову, щоб та торкнулась вертикальної поверхні. Повіки втомлено опустились — втома брала своє. Чоловік відчував, як ліжко з іншої кімнати кликало його в свої трохи прохолодні обійми, та він нікуди не поспішав. Підхопив знову горнятко и відпив ще ковток. За ним ще один і ще, поки чашечка не опорожнилася повністю, залишаючи його і втому наодинці. Ватсон зсутулився, опустившись за робоче місце, натягнув на руки тонкі білі рукавички, збираючись повернутись до роботи, як неочікувано здригнувся від пробираючих спину мурах. Кістлява рука опустилась на його плече, трохи стисла, та опісля лише пригладила. Над вухом роздався оксамитовий голос, в якому чулася нотка такого ж втомленого хрипіння. Вмить на душі потеплішало, а долоні розм’якли, падаючи на коліна. Він не міг пояснити чому, та його очі довірливо прикрились, дозволяючи думкам обходити його зморений мозок стороною.
Чоловік надто швидко піддався чарам сну, що не могло не визвати короткого, але теплого смішку. Кістляві кисті підхопили тіло, що розвалилося на стільці, підняли і притисли до схованих за брудною, та все ж білою, рубахою грудей. Розмірені кроки пішли подалі від кухні-лабораторії. Туди, де ще недавно кликало застелена постіль. Поступ стих, як і нещодавний скрип дверей, що заважались на шляху. Стан вклали поверх ковдри, тонкі пальці забігали по тканинам, швидко витягуючи ґудзики з петель. Одежу обережно знімали і вішали на спинку стільця, пригладжували, аби позбавити складок. Навіть рукавички з докторових рученят, що встигли загрубіти за довгий час, стягнули і поклали на сидіння.
— На добраніч, друже, — подібно до літнього пориву вітерця, роздалося над вухом вкутаного в одягало лікаря, що тихо сопів і булькотив під ніс. З його вуст тільки і злетіло тихе, ледь розчутне:
— Шерлоку..
Ніч була до того тиха і спокійна. Вона огортала і не дозволяла розплющити налиті свинцем повіки до самого ранку, коли за вікном почали наспівувати свої чарівні мелодії маленькі пташки, зустрічаючи прохожих і минаючих їх кеби.
Джон розліпив очі неохоче, з явним наміром провалятися ще хоч трохи в ліжку. Та підірвався й окинув поглядом свої покої, голі груди і складені на стільці речі. Без зайвих роздумів і зволікань той підхопився і на швидку руку натягнув одежу, навіть не приклавши бажання заправити рубаху в штані і застібнути накинутий зверху жилет. Як вжалений, доктор вибіг зі спальні в приймальню. Пуста. З неї сковзнув на кухню, а там і у ванну кімнату. Теж нікого.
— Марево, — тремтячим голосом мовив світловолосий. Його руки опустилися. Все те, що відбулося минулим вечором — тепло біля вуха, кістлява рука на плечі, підтягнуті груди, до яких тислося його лице — було не більше, аніж плідом його втомленої безсонням уяви. Яскравими барвами одинокості і покірного очікування, марних пошуків і надій. — Просто марево..
Шлунок скрутився в трубочку. Так, що почало аж нудити. До горла підкотив комок. Важке зітхання злетіло з чоловічих вуст, а голова метнулась зі сторони у сторону, відганяючи ці пусті, непотрібні думки і наповнюючись роботою, до якої йому слідувало б повернутись. Шарпання босих ніг по килиму свідчило, що він давно покинув ванну, зайшов у кухню і поставив турку з кавою на вогонь. З горнятком опустився над блокнотом, щоб ще раз пройтись по останнім записам, зробленим під час аналізу крові хворих, та так й застиг, вилупившись. Його рівнесенький почерк закінчувався на декількох верхніх рядках, а після змінювався чірками. Кривими і діагональними записами, від яких сердце боляче гупало о ребра. Ватсон знав, чия рука виводила ці неохайні букви, мав уявлення, як незнайомець поспішав, виливаючи тони інформації на нього через ці коротенькі речення. Це були висновки, тому Джон пролиснув кілька сторінок і не помилився. Біля кожного, навіть в слово, залишеного ним пункту був приставлений коментар, що ніби пояснював дурнуватому учню, де він зробив промашку і до чого повинен був прийти.
Серце відбило новий болісний удар. Він був тут. Був, і це не марево, як здалося лікарю з самого початку. Він прийшов минулої ночі, вклав його спати, просидів над його роботою і залишив підказки, даючи буквально відповіді на чистенькій тарілочці з золотим ободком. Ватсон вирівнявся, поправив комір і було вже смикнувся до виходу, як став, наче вкопаний. Босі його ноги приросли до прохолодної підлоги, а очі застелила пелена здивування. Знов те тепле відчуття огорнуло його стан. Перед Джоном стояв він. Стояв і всміхався, чогось очікуючи. Це був..
— Шерлоку..- зірвалося з понівечених губ лікаря, на що прийдешній посміхнувся ширше.
— Я вдома.