Тягар Листопадої

Пролог

Бойовий клич пролунав у повітрі, і м'язисті коти ринули на своїх ворогів. Вересовий простір заповнили крики, пазурі, кров та шубки вояків. Великий сірий кіт стрибнув на руду кицьку, що тільки но відбила іншого. Притиснувши до землі кішку, сірий вояк прогарчав:
— Рибоморді! Ви завжди були хитрими та жадали більшої території! Вам що, не вистачає своєї риби? – прогарчав на вухо вояк кицьці. Коли воячка вдарила в живіт кота, він скривився, але не послабив хватки.
— Леопардовуше, це ви спровокували нас! Ви потайки забігали на нашу територію та крали наших полівок! Мілкодена, Верболапка та Перовуса самі це бачили! І я буду довіряти своїм воякам, як їхня воєвода! – гаркнула воєвода, та вибралася з-під великого кота. – Коли я стану Рибозіркою, ви зрозумієте нарешті, що на землі Річкового Клану не можна сувати свого допитливого носа! – Риболеда встромила пазурі у землю, чекаючи, поки воєвода Вітряного Клану знову стрибне на неї, але той не рухався. Втративши до нього будь яку цікавість, воячка побігла до інших своїх ворогів.
Щурокіготь, великий м'язистий чорний кіт стрибнув на товстого Очеретохвоста, та почав дряпати йому плече.
— Що, треба менше їсти риби, еге ж? – прошипів Щурокіготь та відкинув переляканого юного вояка.
Маленька струнка помаранчева кішка, Медолапка, пролізла під живіт Очеретохвоста, та сильно вдарила того у черево, що Річковий кіт аж вибив із себе все повітря.
Битва вирувала навколо, Річкові та Вітряні коти зійшлися у смертельних хватках.
Леопардовух побачив, що очі Риболеди забігали по території битви, оглядаючи своїх поранених вояків, та погляд впав на далекий ліс Громового Клану. З хворою ногою той стрибнув на Риболеду, знову жахливо прошипівши:
— Тільки посмій піти просити допомоги! О, що, не вистачає вояків своїх, Риболедо? – люто посміхнувся Леопардовух, повільно встромлюючи пазурі у бока Річкової воєвода.
Риболеда нічого не відповіла. Рана на плечі сильно боліла, та самостійно побороти такого вояка, як Леопардовуха, вона не могла. У неї не залишалося виходу, як тільки впитися своїми іклами у незахищену шиї Вітряного вояка. Зрозубивши все те, що продумала, Леопардовух одразу ж послабив хватку, та мертво впав на землю. У ту ж мить у повітрі пролунало жахливе верещання кішки. Риболеда з кров'ю на обличчі швидко відскочила від воєводи, дивлячись на нього своїми великими від жаху очима.
— Річковий Клан, відступаємо!
Коли Річкові коти зникли на своїй території, стрункі Вітряні коти перелякано перезирнулися.
Жахливу паузу порушила біло-сіра Зайцеікла, що підійшла до своїх полеглих товаришів.
— Леопардовух та Сойкошубка мертві, – прошепотіла воячка. – Леопардовух та Сойкошубка мертві! – закричала вона на весь голос, що б усі її почули.
Медолапка повільно підійшла до свого виховника, що лежав на землі.
— Ні...Ні, Леопардовуше...– промурмотіла новачка, опускаючи голову.
Зблиснувши своїми бурштиновими очима, чорний Щурокіготь підійшов до Медолапки:
— Чувати будемо потім! Зараз ми повинні бути сильними, та розповісти всю правду Снігозору. – Він сумними очима подивився на Сойкошубку. – Якщо він нам не відірве хвости за те, що дали його подрузі піти до Зореклану, – тихіше додав вояк.
Взявши Сойкошубку та Леопардовуха, коти повільним темпом пішли до табору. Сонце тільки показалося над горизонтом, кидаючи довгі тіні на вояків. Вітер гуляв між рослинами та котами, тому вояки притиснули вуха.
Зайшовши до табору, Снігозір, білосніжний провідник вже стояв на Високому Камені, чекаючи своїх вояків. Побачивши Сойкошубку, він як блискавка опинився біля неї.
— Що сталося? Ви програли? – запитав провідник, оглядаючи вояків.
— Ми перемогли, але заплатили за це життям Леопардовуха та Сойкошубки. Наскільки мені відомо, з Річкового Клану ніхто не відійшов до Зореклану.
Снігозір схилив голову:
— Треба призначити нового воєводу. Покладіть Сойкошубку та Леопардовуха на центр галявини, чування відбудемо наступною ніччю.
Провідник одним стрибком застрибнув на Високий Камінь.
— Нехай всі коти, що вміють самостійно ловити здобич, зійдуться під Високим Каменем! – пролунав мужній і сильний голос Снігозора.
Новаки, старійшини та вояки вийшли зі своїх кубел. З ясел почулося нявкотіння кошенят, та провідник тихо зашипів на маленьких клубочків хутра.
— Ми отримали перемогу. Але померли двоє наших вояків. Сойкошубка та Леопардовух. Їхню пам'ять ми вшануємо наступною ніччю. А зараз час призначити нового воєводу. – Тихе мурмотіння стихло через кілька митей, та Снігозір продовжив:
— Я промовляю ці слова перед духом Леопардовуха, що б той схвалив мій вибір. Новим воєводою Вітряного Клану буде Щурокіготь.
Після недовгої паузи коти радісно загукали привітання.
— Щурокіготь! Щурокіготь! Щурокіго-о-оть!
— Дякую, Снігозоре. Я буду силою та правдою служити нашому Клану! – промовив Щурокіготь, схиливши голову перед провідником.
— Сподіваюсь, – похмуро відповів Снігозір, прогарчавши ім'я його та Сойкошубчиної дитини:
— Листинко, це через тебе Сойкошубка померла. Як би не ти, вона не була такою слабкою! Це ти винна...