Та, що закохалась в Катерину

Знайомство

Травень. З початком травня починається нова історія. Я їду в зеленому Mercedes-Benz W114, це раритетна машина мого татка (сімейна реліквія) а не через те, що в нього купа грошей та він купляє всіляку дурь на прикладі цієї. Мої темні та пушисті, довгі волосся розлітаються навсібіч коли ми їдемо по трассі до бабусі на дачу. Повз нас швидко проїжджає велике стадо машин, я намагаюсь заповільнити їхній темп вдивляючись в них щоб роздивитись кожну та розтягнути час, бо попереду мене чекає адський рік з бабусею, зараз 12.32 і я дивлюсь в свою мініатюрну шкіряну годинку бо відмовилась від телефону та соц мереж, а на томість в мене є фотоапарат та кнопочний blackberry який неможливо відслідкувати. На вулиці все швидко позеленіло та мені не вкладається в голові те, що з зими так швидко може настати літо, а холод перерости в тепло. Я їду з батьками та ми не розмовляємо, тато далекий від мене та все життя намагається налагодити зі мною контакт, мамуся ж просто завжди мене розуміє та підтримує але зараз вона слухає музику по блютуз в салоні машини. Сонце почало світити в очі, а дим цигарки тата почав літати біля мене як надокучлива муха з ранку над вухом. Знали б батьки що я палю вже як два місяці через експерементаторку Доріс, сонечко все дужче пригріває, а мій плеєр з новою піснею Лани стає голосніше, як тільки вікна зачиняються одночасно та по вухах б'є ця тиша та легке запаморочення затишку без шуму машин та зайвих роздумів.
- Скоро вже будемо на місті. Сказав тато дивлячись на мене в дзеркало нахиливши голову та посміхнувшись одним кутиком вуст ніби це щось змінює.
- О так, круто.
Як завжди я відповіла щось типу цього бо мої слова його ранять і немає сенсу щось казати якщо це принесе тільки горе. «Не буди сплячого» як каже моя мати. Ми почали заїжджати на якусь маленьку квітучу вулицю та тут добре видно гори і навіть одну з весняним снігом. Аж раптом почав вимальовуватись старий білий будинок бабусі з великими витринами що виглядає дуже круто. Ми заїхали в двір. Я вийшла з машини прихопивши сумку з речима та вдихаючи цей природній аромат який змішувався з запахом млинців з чорникою десь з хати. Я потрапила в обійми бабусі Ірени, вона обійняла мене сильно та почала потирати мою голову кажучи як давно мене не бачила та сумувала за нами. Далі пішов тато з мамою, а тим часом я скрилась в кухні вид з якої одразу виходить до нашої річки де я частісінько в дитинстві губила м'ячики та ляльки. Марта, моя сестра обійняла мене щосили, вона пахла свіжістью та жіночністью а її мама Наталі немов горда чутлива троянда ще й майже весь час займається психологією відносин між людьми та з головою поринає в написання книги за великим столом де Марта зараз жарить блини. Я називаю Марту Тинкою. Заходжу в свою дитячу пурпурову кімнату що більша за мою в квартирі і на багато, та розтягаюсь на білій постілі як великий кущ в пустому полі, я видихнула. Беру телефон та набираю номер моєї Доріс щоб розповісти їй свої почуття. Знову починаю про ту дівчину з кафе що не помічала мене ці два рази бо в неї вже є подруга. Катерина, я знайшла її номер телефону, тік ток, друзів та навіть колишніх але вона не помічає мене. Я навіть роздрукувала її фото та поклала в рамочку бо я ж тепер без телефону щоб пам'ятати її лице, довге каштанове волосся та написала 10 поезій про неї але все марно. Мене кличуть на кухню і я з радістью спускаюсь тихо по дерев'яним ступенькам вниз до сім'ї якщо так можна назвати імітацію. Я не бачила їх 3 роки і за ці роки змінилось майже все крім них але і мій прапор змінився з синьо жовтого в райдужний. Ми почали носити прибори та тарілки на вулицю щоб насолодитись природою та поїсти в затишку, Ірена сміялась та голосно підкрикувала, тато намагався зробити вид що йому також смішно, мама шутила а Марта прибирала все на кухні бо ненавидить бруд, в цьому випадку вона не змінилась. Я ж просто обрала вільний стільчик, що був ближче до річки, а біля великий камінь з мохом трохи нижчий за мене але близький до моєї душі та зробила один зняток живої річки що не зупиняючись мчить на зустріч новим пригодам. Всі сіли за стіл та стали розмовляти про нове та життя а я втикала на будинок навпроти майже такий як в нас але сірий та новіший і точно дорожчий. Пам'ятаю як дружила з хлопцем з цієї вулиці в далекому дитинстві, що любив квіточки та в мене залишилась єдина надія на те шо він ще живе тут і стане моїм другом знову.
- Хто там живе? Спитала я жуючи млин та показуючи пальцем на будівлю перервавши їхній нудний полілог.
- Там живе тіта Агата з дітьми та її сестра чи якась близька родичка. Сказала Тинка посміхаючись мені та нахилившись до мене.
- Ясно. Відповіла я.
- Вона робить натуральне мило для тіла та проводить йогу хоча іноді її донька, моя подруга займається цим краще за неї, сказала Марта загадково дивлячись на будинок. Сімейний полілог не зупинявся, а я все дивилась та дивилась за річкою, бистро почало темнішати та батьки запалили свічки . Надокучливі мушки почали літати над нашими головами та лізти в тарілки з полуничним тортом до якого я навіть не торкнулась, Наталі несла золотистий чайник зі смачними травами що ростуть в нас в огороді. Всі імпровізували щасливу сім'ю чи вона дійсно була щасливою, я вже не знаю. В цей момент в мене з'явилась блискуча думка і я дозволила собі збігти від цього щастя в тихий та темний ліс сказавши що просто піду погуляти, натягла червоні чоботи та накинула чорний та завеликий плащ мого діда якого вже давно з нами нема. Я йшла та йшла, в руках мене був великий ліхтар яскравого кольору що світився в темряві, до речі дуже практично. Ліс закінчився бистро бо моя дитяча сторона боїться що помре тому не дозволяє йти в глиб. Як тільки моя нога ступила за дерево на  доріжку що веде до вулиці, я почула жіночий крик. Я не розібрала та стояла застивши як кам'яна статуя в незрозумілому виді та очікуючи чогось. Кроки людини з заду усилювались а шум був голосніше і голосніше.
- Ітен, поганий песик.
- Ітеннн.
Я накинула на себе капюшон та хтось відразу торкнувся мого правого плеча. Дівчина, о це був доторк дівчини , не жінки. Недоступної та вільної дівчини. Я різко обернулась та мої думки кудись зникли.
- Ти не загубилась? Сказала вона до мене.
- Що? О ні, звісно ні а..
- Я? Ні. Мій пес збіг від мене в котрий раз, ці чудові тваринки на перший погляд такі віддані але при першій ж нагоді тікають від тебе.
Я стояла та все ніяк не могла підібрати слів, не бачивши добре її лиця, а лише пірсинг губи та дві сережки в носі, її голос здався мені дуже гарним та милим, мені навіть здалось що вона приємна і тут почала підводити моя нога, вона зіскользнула поки я підбирала правильний варіант відповіді. Вона знову вхопила мене вдруге за ногу. Чому саме за ногу? Вона могла легко торкнутись моєї руки... Я важко та голосно видихнула від її доторку до мого стегна та вона не зупиняючись зухвало затримала його в руці як персик, мабуть не помітила мого важкого видоху. Я не знала що сказати але вона продовжувала тримати мене і знову вхопила мене за те саме плече якого вже торкалась раніше бо моя голова почала нахилятися і все-таки я впала на неї. Це були змішанні почуття бо бляха ми дихали дуже важко та здається моя посмішка була сильнішою за її. Я побачила її очі і вони здались мені такими знайомими особливо зараз, коли вони дивляться на мене.
- А ти, я бачу любиш падати м'яко. Сказала вона видихнувши та дивлячись на мене немов вийграла медаль, запитувала поглядом.
- Оооу так, бінго, я обожнюю падати на незнайомок що так гарно пахнуть.
- Як я пахну? Вона нахилила свою шию до мене і не встигла я зрозуміти це, як вона підійнялась стряхнувши мене як перо та обережно поклавши на підлогу одним тільки рухом. Вона йшла і йшла аж доки ми не дістались озера в яке вона всунула свою руку.
- Що ти робиш?
- Лагоджу те, що покалічилось.
Сказала незнайомка.
- Що? Стривай, в тебе щось покалічилось? Запитала я.
Вона дратівливо видихнула.
- Можеш допомогти мені? Вона підійшла до мене підійнявши мокру руку з якої капала холодна вода.
- Що? З чим?
- Рви.
Вона показала на свою кофту.
- Що? Вибач що рвати? Я не розумію що ти хочеш від мене.
- Рви, поки я ще жива і зараження не потрапило до моєї крові.
Вона казала це так серйозно що я включила ліхтар та почала шукати подорожник.
- Я не збираюсь залишати тебе без одягу хоч і я не знаю тебе.
Бляха якого чорта я це сказала.. що за дурь, мабуть мені вже потрібно спати бо мій рот починає говорити те, що приходить на думку.
Кущі, дерева, листя все окрім подорожника що міг спасти її поранення яке я навіть не бачила. Але з її боку я почула плач тканини що рветься та обернулась натрапивши на цікаву картину. В неї була неохайно закатана кофта до нижньої білизни та я узріла її груди просвітивши фонариком на них.. боже Дойна коли ти вже зрозумієш що тобі потрібно тікати з відси щоб вона не подумала щось лишнє. Я дивилась на неї обережно але вона вловила мій погляд і з ноткою бентежності продовжувала замотувати свою рану.
- Кажуть, так швидше загоюється. Мовила вона до мене, але я продовжувала пошуки подорожника бо не знала що робити в таких випадках, а її груди не давали мені тиші в голові. Коли вона встала біля мене її настрій змінився і вона заговорила до мене.
-  Я Катя; вона протягла до мене ліву руку щоб торкнутись моєї, та наглядала за повільністью наших рук які знайомились в цей момент аж доки не торкнулись та ніжно зімкнулись на декілька довгих секунд; дуже приємно поранена незнайомко; о боже її рука це щось з чимось, м'яка як дитяча сідниця ци свіжоспечена булочка в пекарні, я б хотіла їх торкатись. Яка ж вона неймовірна це диво. Мене ніколи не цікавили такі люди але її б мені хотілось знати краще за всіх тих до неї. Вона пахне ніжним хаосом та трохи віддає табаком, ніби вона щойно закурила але кинула коли пес збіг. Але тут я згадала що забула представитись і зрозуміла що видала себе взявши її руку в свою, мені було на стільки кайфово що я закочувала очі але добре що ліхтар був в руці вимнений та біля озера добре сяяла луна освічуючи дві руки.
- О, вибач я зовсім забулась, мене звати Дойна.
- Так? А я знаю.
Що? Звідки? Але я проігнорувала це питання бо воно б видалось невихованим як вчив татко :)
- Твій пес вже мабуть давно лежить в своєму ліжечку та поїдає смачний корм. Сказала Дойна а точніше я роздивляючись її руки.
- Думаю так воно і є, бо він довго не гуляє через те що боїться, Ітен ніколи смійливістью не блищав.
Прямо як і я.. ми з ним зійдемось.
Ми йшли і йшли , а я все думала що сказати, мокре болото під нашими чобітками поплескувало. І знову вона перервала мої думки.
- То ти звідки Дойна? Я б тебе відразу помітила тут.
Мене насторожило її питання
- Якщо потрібно буде, потім рокажу в деталях бо хто зна чи зустрінемось знову.
- Вау яка місс недоступність. Буду сподіватись на нашу зустріч До-йна.
В мене знову запаморочилося в голові і я мало не впала, але думаю я це придумала бо мені капець як сильно кортіло бути ближчою до неї.
- Може даси мені вже руку? Не роби вигляд що вона тобі не потрібна, я ж бачу як ти падаєш і сподіваюсь це не через те що я така гарна.
Я обійшла її з іншого боку і о Боже, це був флірт? Якщо так то він мені сподобався і дуже дуже сильно.
- Думаю я падаю не через твою красу, в сенсі я падаю через неї але ж як мені не падати? Точніше я падаю бо змучилась і як в темряві я можу бачити твоє лице? Добре вибач.
Вона обхопила мою руку та взяла її ніжною хваткою посміхаючись.
- Але ж я бачу твоє. Вибач якщо цим я змусила твої щоки палати вогнем.
Я захотіла перевести тему але я йшла як слухняна лялька і мої щоки дійсно палали але вона цього не бачила бо думала що шуткує і підіймає мені настрій, мабуть, мені хочеться в це вірити зараз.
- Куди ми йдемо? Спитала я.
- Ми гуляємо, я бачила як ти увійшла в цей ліс і моя мама сказала наглянути за тобою але ти вийшла з хати скоріше за мене тому мені довелось тебе наздогянати а Ітен вирвався і побіг. Ось яке життя.
- Наглянути за мною? То тепер за мною потрібно наглядати?
- Ну.. мені захотілось,   мені тут трохи сумно та самотньо якщо по правді. Подруга поїхала на днях і зовсім нічим зайнятись. І тут я знаходжу таку екстравагантну незнайомку що любить падати біля мене чи на мене.
Ну ось, знову я згадала її руку на моєму стегні, що за пастка? Ну чому так кожного разу?
- Пам'ятаєш мене? Ми дружили з тобою коли були малі. Сказала Катерина.
- Дійсно? Зовсім ні.
Я не пам'ятала її та і взагалі нічого не пам'ятаю з дитинства. Моя рука спітніла в її руці та вона вирвала мою руку зі своєї потираючи її щоб я бачила що вона знає, і я знаю що рука спітніла через неї.
- В тебе так завжди пітніють руки ? Чи може це в мене. Хм, дивно ніколи такого не було.
Я знала чому моя рука спітніла за ці 5 хв що була в неї. Вона не давала мені більше своєї руки та тихо шла поряд вклавши свою руку в карман. Ми дійшли до озера і Катя сіла на великий камінь запрошуючи мене, мабуть тут в кожному місті є такий камінь як і в мене біля річки.
- Ти будеш сідати чи так і будеш дивитись на мій камінь?
- Твій камінь?
- Мій, ти що не пам'ятаєш як в нас були власні  камені по різним місцям?
Я не бачила її лиця та вона намап'ятовувала мені ту Катерину що стоїть в мене в рамочці.
- Я взагалі нічого не пам'ятаю.
- Йди-но сюди, я покажу тобі наш знак.
Я підійшла і вона взяла з моєї руки ліхтарик та майстерно вімкнула його підсвічуючи коло з неохайною полоскою що був вирізьблений ножем.
- Це зробив твій дідусь. Пам'ятаєш?
- Я ж кажу що нічого не пам'ятаю і це трохи дивно, ти моя вбивця що фліртує зі мною перед моєю кончиною?
- Ха-ха дуже дуже смішно, я пам'ятаю все а ти нічого і я зовсім не фліртую з тобою.
І ось довгоочікуваний момент, я бачу її риси обличча і проколи що рівно розкладені на тих самих місцях і розумію що це та сама Катерина по якій я вбиваюсь вже так багато часу. Одне тільки ім'я Катерина мене зводить з розуму. Невже це та сама Катерина ? Не вірю.
Я сіла ближче до неї та взяла ліхтарик сказавши що мені щось потрапило в око, вона почала дивитись а я неохайно вирвала його щоб трохи підсвітити на її лице. Блядь це вона. Вашу матінку, як таке можливо?
- Що ти робиш? Не рухайся, око болить?
- Ні, не болить, я, я... Що з твоїм волоссям сталось?
- Я його обрізала як тільки приїхала сюди, стривай що? Звідки ти знаєш що воно в мене взагалі було?
Ну ось, знову видала сама себе.
- Каюсь, я бачила тебе декілька разів в центрі але не наважувалась підійти.
Її стрижка виконана так коротко а її губи з цим проколом так блещали в темряві особливо коли вона їх облизувала немов змащуючи маслом, вона так смачно пахла о господи я ледве трималась щоб не поцілувати її, а вона в той момент поки я думала щось сказала та продовжила наглядати за мною очікуючи зі смішком відповіді.
- О, вибач в котрий раз я задумалась.Можеш повторити?
Сказала я дивлячись в іншу сторону дуже зацікавлено та закусуючи губу щоб зупинити своє збудження до неї, щоб не видавати себе саму але я впевнена що знову видала і бляха нічого не поробиш .
- Я казала про те, що також тебе бачила але чекала ініціативи, ми з подружкою частенько тебе помічали поряд в нашому улюбленому кафе але ти так і не наважилась.
- Здогадайся чому? Як така проста дівчина як я могла підійти до вас і як ні в чому не бувало запитати чи не хочете ви познайомитись враховуючи всі ті рази коли мені в цьому відмовляли.
- А шкода, вийшла б чудова парочка друзяк.
- Ти не проста. Ніколи не кажи так про себе.
Що? «Друзяк»? «Не проста»? Бляха Дойна а на що ти очікувала знаючи що тільки познайомилась з нею хоча вона пам'ятає тебе давно.
- А чому ж ти не підійшла до мене якщо знала мене? І тут знову мій рот виказав свою зацікавленість..
- Я знала тебе але моя подруга не знала те що я знаю і це виглядало б трохи дивно, вона б не пробачила мені цього тому думаю це і на краще.
Наша розмова закінчилась і вона знову її продовжила.. це майстерно
Вона видернула одуванчик з хрустом зі стеблом, на вулиці було чути цвіркунчиків та задула його думаючи про щось а потім дала мені другий.
- Задуй загадавши бажання, хто зна може здійсниться.
Я задула його та не думаючи ні про що пильно дивилась на неї, це було дуже дивно бо вона дивилась та мої губи що дули на нього посміхаючись, дивилась довго навіть тоді коли я злобно залишила його голим та посміхнулась ще дужче.
Ця посмішка зводить мене з розуму.. о ні. Знову повисла тиша і я вже хотіла продовжити діалог.
- Ти..
Вона перебила мене, показуючи свою байдужість до моїх слів.
- Думаю нам вже час.
Потім ми йшли до дому цими дрімучими деревами та я іноді побоювалась але вона йшла смійливо та прямо щось наспівуючи та ігноруючи мене, йшли ми по густій дорозі якщо це так називається, яку вона назвала короткою та часом наші плечі торкались одне одної але відразу відокремлювались чи через мене, чи через нас, не знаю та й не хочу думати про це.
Вона провела мене до дому поздоровкавшись з Мартою та Іреною.
- Ходімо до нас кицю, скуштуй мого пирога! Твоя мати дала мені чудовий рецепт і думаю шо він має тобі сподобатись але якщо по правді він вийшов трохи не таким як в неї.
Сказала Ірена з посмішкою в своєму квітковому халаті.
- Я б з радістью але якщо скуштую то не зможу зупинитись, краще скуштую іншим разом.
- Там залишилась ціла половина, ці люди сказали, вона демонстративно показала пальцем на Тинку і маму, що він занадто солодкий та заполуничний і о, ви вже згадали своє дитинство тут?
- Так; вона багатозначно подивилась на мене; згадали.
- То це чудово, не хочеш зайти хоч на чашечку чаю з молоком?
- Я вже краще піду бо дуже змучилась.
- Йди хоч обійму тебе. Мовила Ірена.
- Дівчата ви вже так виросли, це диво.
Катя дивилась на мене з покорною посмішкою коли Ірена обіймала її.
- Ну, я мабуть піду, допобачення.
- Так, іди.
Мовила я коли Ірена пішла ще раз попрощавшись з нею, залишивши нас вдвох.
- Що ж, бувай, рада зустрічі. Вона помахала мені всіма пальцями які по черзі йшли хвилькою з грайливою усмішкою.
- Бувай. Мовила я коли вона вже відійшла та не чула мене.
На наступний ранок я прокинулась під сильним дощем, гарний дощ завжди збивав мене з пантелику, ще вчора було світло та тепло а сьогодні мрак.

<далі буде, кохайтеся чорнобриві>