Це завдання загнало мене в прокрастинацію. Одні слова накладались на інші, обличчя змінювали одне одного. Навіщо мені така суперова пам'ять? Це моє прокляття...
Хочу викинути все це сміття з голови!!! Зараз же!!! Вимити запліснявілі кутки з хлоркою, вивітрити затхле вчаділе повітря. Відкрити навстіж великі вікна з кольоровими скляними вставками. З цього дня я клянусь пам'ятати тільке хороше.
Інше. Це я сама собі таке начитала.
Ще з дитячих років склалося так, що я сама вимушена була вирішувати свої трабли. І як би важко мені не було, вірила. Хтось обов'язково це побачить. Оцінить. Погладить мою маленьку голову. Хоч це не обов'язково. Допоможе. Підставить плече. Буде поруч.
А потім історія про те, що корабль не прийде. Якщо вас викинуло на берег - не чекайте біля краю води. Живіть далі. Думайте про майбутнє. Бо може бути так, що порятунку не буде. Корабль не прийде.
Ці слова стали останньою соломинкою, що зламала хребет верблюду. Загнали в депресію. Зачорнили надію. Горе. От всі мої почуття на цей період часу.
