Позаду почулися тяжкі кроки. Обернувшись, я побачила постать, що швидко наближалася...
В легенях не вистачало повітря, я задихалася від тривалого, швидкого бігу втрачаючи надію, що побачу щось окрім дерев, що закривали зоряне небо і погіршували видимість. Бажання жити було як ніколи сильне та цього було недостатньо..
Різкий вибух змусив мене закрити очі і певно, що вже назавжди...
Темрява.. вона жахає. Цього разу найбільше. Це не та темрява з якою я засинаю, не та темрява якою я тікала, це - ніщо. Я не знаю чи то настільки сильно перетягнута пов'язка на очах, що я відчуваю такий сильний біль... чи просто їх, немає.
Мої руки прив'язані, як і ноги.. Де я? По відчуттям тут сиро і ця сирість змішується з запахом якого я не можу пригадати.. але він жахливий. Я чую голоси, але не розумію що вони кажуть.. Можливо я божеволію, та мені здається, що я тут не одна.
Темрява, шепіт, напруга та невідомість змусили мене загубитися в часі прагнучи не видати свою свідомість. Та як довго я б тут не була, єдину річ яку я усвідомила, що вони поруч зі мною.. за спиною.
Гучний скрегіт дверей змусив мене вийти з трансу... і холод пройшовся по спині коли я почула кроки.. Хтось спускався і це змушувало моє серце зупинитися в очікуванні... Кроки затихли, так різко, що все в середині мене стиснулося. Здавалося, що я забулася як дихати.
- Я сподіваюся ви вже привіталися з нашою новою подругою
Цей голос змусив здигнутися... Такий важкий і низький. Він пронизав мене наскрізь.. Я не бачила його обличчя проте була впевнена, що він посміхався, і та посмішка була геть не доброю..
- Привітайся, тепер це твоя нова домівка... до кінця життя
Він звертається до мене?
- Говори - сердито крикнув він.
Та я не могла.. мене заціпило від страху настільки, що я не відчувала свого тіла, не контролювала ним..
Він наблизився. Я відчула важки подих над головою, він змусив моє серце пропустити удар, а в горлі боляче зашкребло.
- Язика проковтнула? - спокійним, насмішкуватим голосом мовив він, підіймаючи рукою мою голову за підборіддя. Я відчувала його пронизливий погляд.. він жахав.. плутав думки, не давав зробити ні руху...
- Ну ж бо, не бійся... все буде гаразд - продовжував він.
- У будь якому разі, для мене все точно буде гаразд. А от тобі краще б заговорити, інакше я сам тобі відріжу його, щоб знала чого мовчиш. Ну так що? Привітаєшся? - від цього голосу та тону кров стигла в жилах...
На мить мене охопила паніка, що ускладнювала становище... горло скувало ще сильніше, та все ж з всіх сил я видала тихе:
- Привіт...
Серце билося з неймовірною швидкістю, як він почав розв'язувати мене.. після того схопивши за руку кудись повів...
Я не хочу знати куди він мене веде і що зі мною буде. Краще б це скінчилося на вибуху...
