Поштовх. Удар.
Плече пронизав гострий біль, від нього моє й так слабке тіло скотилося по стіні до холодної підлоги. Тримаючись за понівечене плече та очікуючи найжахливішого, я чекала. Чекала, вбиваючись в нерівну стіну, бо що ще залишалося робити? Знаходячись в темряві, не розуміючи, що за нею.. відчуваючи лише біль та сирий запах цього жаху. Він проникав в кожен міліметр моєї шкіри, посилюючи це неприємне почуття страху.
Кроки. Чому вони такі голосні, хоч і віддаляються? Я чую їх наче вони ось тут, поруч.. поруч зі мною, ходять довкола змушуючи кричати в середині від розпачу..
Почувся брязкіт ланцюга і гуркіт тяжких дверей.
Він пішов? Що далі? Скільки мені тут бути? Як втекти?
Мільйони запитань крутилося в голові створюючи смерч, що закручивав мене всередину все глибше.. певно я б так і зосталася там якби знову не почула той нав'язливий шепіт, проте тепер він долинав з боків..
Хто це? Це ж люди? Так?
Я здригнулася, як тільки відчула дотик чиєїсь руки на моїй.
- Не бійся - почувся ніжний жіночий голос від якого моє серце сповільнилося - Я не та кого варто боятися - продовжила дівчина - Як тебе звати?
Я мовчала. Останні події відбили моє бажання говорити з будь ким. Та дівчина не мала наміру відступати, не отримавши відповідь вона знову заговорила.
- Я Елізабет - вона посміхнулася, я відчула це по її тону - тепер ти одна з нас
Від цієї фрази сироти пройшлися по всьому тіло.
Невже вона така ж божевільна як він? Чому вона говорить це так спокійно? Що з нею не так? Невже... невже це кінець? Невже моє життя закінчиться тут?
Ці питання одне за одним плинуть в моїй голові, відлунюючись десятками разів.
- І мені шкода, що ти тут.. нам усім шкода - якось холодно мовила Елізабет, проте в її голосі відчувалося якесь примарне співчуття - Ми тобі не вороги.
Слухаючи я відчувала порожнечу, не розуміючи, що робити далі. Мене стиснуло в своїх пекучих обіймах це потворне почуття безвиході.
- ти звикнеш - долинув до мене спокійний голос дівчини.
Це дивне умиротворення в її голосі скинуло мене в безодню, таку темну та нескінченну. Падіння уві сні.
- Хто ви? - тримтячи в середині та все ж намагаючись виглядати спокійною запитала я
- Пацієнти - все ж так холодно відповіла вона
- Я що потрапила в божевільню? - легка усмішка розгубленості промайнула в мене на обличчі
- Ти б бажала цього. - відрізала дівчина - То набагато краще місця ніж це - вона тяжко видихнула і цим подихом передала всю жахливість того болю, що відчуває
- Що з моїми очима? - на мій ж подив запитала я
- Напевно пошкодилися під час вибуху
На мить мені здалося, що я можу довіряти їй та ця думка відразу відпала після хвилинного усвідомлення сказаного.
- Звідки ти знаєш про вибух?
- Він розповідає про кожне своє полювання. Для нього це, як розповісти смішну історію з життя... кожнісінького разу вигадує нові способи, щоб вполювати здобич - моторошно спокійно відповіла дівчина, так наче для неї це буденна справа. Так і було.
- Ти можеш зняти пов'язку?
- Ні
- Чому? - збентежено запитала я
- Я не можу зняти те, що назначив Лікар.
Страх та нерозуміння знову захопили мою голову, кидаючи мене у вир думок, що з кожною секундою ставали жахливішими та заплутанішими.
Лікар? Де я? Можливо це й справді божевільня а вона одна з хворих пацієнток? Тоді чому я тут? Це якась помилка? Це сон?
Якщо я й була нормальною, тоді тепер збожеволію.
