Подих життя

Вогонь смерті близько. Передісторія

Понад чотири мільярди років тому на Землі не було жодного створіння, яке могло б спокійно вижити в попелі справжнього пекла.

Палаючи при нестерпній температурі, можна було навіть не сподіватися на порятунок всемогутнього Господа, та... Невідомим нам чином він зміг прикласти шалено потужну силу, яка відсунула жар і нестерпні муки.

У моїй, трохи переповненій дурними стражданнями голові, знову промайнула думка про свободу. Про таку довгоочікувану свободу.

Жити, як завжди, хотілося в Раю — без битв, без воєн, без конфліктів та іншого створеного людьми. Хотілося жити, а не існувати. Хотілося нарешті відчути, що таке спокій, та зрозуміти, чи існує у світі мир.

А як ви вважаєте, чи буде мир на цій бісовій планеті? Планеті, яка пережила всілякі страждання та поглинання пітьми. Темряви, після якої завжди сходило сонце і тисячі його пронизливих променів.

Тихі, спокійні, довгі, неначе час кроки, наближалися з кожним разом швидше, підносячи мою надію на порятунок вище за будь-яку прокреслену межу.

Ні. Люди настільки важко грішать, що будь-які зусилля у бік добра і благополуччя будуть марними.

Скрип дерев'яних дверей, які не відчинялися, здається, вічність.

Вони спопеляють одне одного лише поглядом, але, в апріорі, могутнім поглядом. Від нього вмирають тисячі, сотні тисяч і, давайте подивимося правді у вічі, навіть більше.

Однак, всім плювати на світ, на епоху світла, на епоху добра. Цілком і повністю начхати. Навіщо докладати зусиль, якщо можна все скинути до ніг тих, кого це хоч якось торкається.

Крик. Червона кров вмить зірвалася зі своїх ненадійних ланцюгів і покотилася по безтурботно довгій руці володарки сірих очей.

Невже комусь і справді віриться, що все це марення, ця неймовірна дурість викупить свою провину і піде на дно?

— Заляже, — безтурботно скаже приказка часу. Заляже на дно безпроглядної прірви, а потім вирветься знову, щоб поглинати все нові й нові душі.

Я приховаю цю нісенітницю за мільйонами масок і виправдань. Я зрідка зустрінусь із дулом пістолета самого диявола в червоній мантії з єхидною та гострою посмішкою, що спроможна порізати твій погляд, поки він спрямований на неї. Та, навіщо приховувати, я забрудню кров'ю цей кожен бісовий сантиметр планети, яку всі так досконало намагаються називати земним еліпсоїдом або ж, царицею життя.

Кров майже бордової масті спалила всі залишки живого в мені. Розірвала дорогоцінну срібну нитку, але не забрала останню в плоті надію на це нещадне життя.

Колись я прийняла себе в ролі правительки, яка здобуде трон могутнього Лорда Мікуарта. Того, хто віддав своє недовге життя, що випалювалося на очах, за життя людства.

— Ну, що, Мієль, згоріла? — почувся грізний і трохи грубуватий голос з нотками знущання. Його власником був чоловік, що стояв у темряві, намагаючись приховати свою особистість.

Та дівчина знала, досконало знала, хто стоїть за маскою ночі, очікуючи на її останній подих. Чи, можливо, на перший вдих?..

— Не дочекаєшся, Тіару, — піднесла свої слова та, що лежала на підлозі, непомітно посміхаючись.

Я не згоріла. Лише обпеклася до страхітливих рук, простягнутих мені смертю...