mc: bad omens - like a villain.
в приміщені темно. дуже. зовсім тихий звук коліщатка запальнички відбивається від чотирьох стін пустої, вже багато років покинутої життям, кімнати і на долю секунди у морок потрапляє вогник. після чого зʼявляється єдине джерело світла - кінчик тліючої цигарки. юнак стояв десь з боку, спершись об спинку триногого стільця біля купи мотлоху, що вкривався пилом тут вже не першу зиму. у спину дме крижаний вітер, розганяючий нікотиновий дим до кожного куточка, коли старенькі двері, що ледве тримаються на одній з петель, відчиняються і в кімнату заходить ще один темний силует. перший немов би й не помічає чужої присутності, продовжуючи безтурботно робити затяжку за затяжкою, вбираючи у легені з кожним разом все більше отруйного та такого потрібного зараз нікотину. він знає хто це. стара образа шкребеться між ребрами, ламає їх, роздирає легені і вилазить назовні разом з кровʼю, що стікає з підборіддя на підлогу. кров доречі теж лишив він. їх остання бійня перед остаточним кінцем, губа досі розбита і нестерпно ниє від тютюнового диму, що потрапляє у відкриту рану. кісточки на зовнішній стороні долоні теж зчесані майже до мʼяса, ранки вже встигли вкритися коричневою кіркою. чхати, просто чхати на все. руками, вкритими кровʼю, він знімає з себе тріснуті окуляри і відкидає кудись у бік, знову глибоко затягнувшись.
— якого дідька ти сюди приперся, — каже крізь зуби, випускаючи з вуст дим і мимоволі стискаючи вільну руку у кулак. ярість немов розплавленим залізом розтікається по венах, вимагає вчепитися у глотку подразника і знищити його. людина, що весь цей час стояла за його спиною і не подавала жодних ознак життя хотіла було заговорити, як її грубо перебили, продовжуючи говорити вже на більш агресивних підвищених тонах, — знову розповідатимеш свої казки та байки? вони мені вже по горлянку.
— ти знаєш як мені важко бути на одинці з собою, — хлопчина вже не соромиться, проходить ближче і так само дістає пачку цигарок, підкуривши одну з них. лишається тільки гадати, що напхано у ті самокрутки - звичайний тютюн, що малоймовірно, чи вже трава, сморід якої наскрізь просочив його тіло. — ти і тільки ти підштовхнув мене до краю..
санзу не встигає договорити, як поруч стоячий з розмаху бʼє його по обличчю. руки того тремтять від напруги та зростаючої злості. одного удару замало, він бʼє ще і ще, доки не валить юнака на підлогу, сідаючи зверху і продовжуючи виміщати усю свою ненависть. хару навіть не думає чинити опір, дозволить своєму хлопчику випустити пар.
— ти використовував мене як чистий аркуш, на якому можна залишити весь свій біль без наслідків. я був безхребетною іграшкою і ти цим сміливо користувався, бо я не зможу зробити так само. ми не однакові, ми різні. я не зміг би. — монолог ламається на середині, коли горлянку задавили сльози. хлопець перестає бити і продовжує сидить зверху на санзу, міцно затиснувши долонею рота. ненавидить. більше всього він ненавидить себе за те, що слабкий.
— рін, я не хочу знати всі твої секрети.
— то вали до біса і більше не підходь, — ріндо кричить, сподівається що розриває свою горлянку так, щоб хлинула кров. його терпіння закінчується тут. він не витримає ще й хвилини цих стосунків, що душили його протягом трьох років. всьому приходить кінець — подивись у дзеркало, ти взагалі бачиш там себе? там лише мерзенна потвора з твоїм обличчям, ти змінився. це не мені потрібні ці стосунки - ти потребуєш їх.
його хитає, коли він підводиться. всі сили разом полишили його тіло, так само не залишилось емоцій. від пекельної ненависті лишилася пустота, порожнеча що поїдає з кістками.
наче злодій, котрим ніколи не був.
